Шлях меча. Генри Лайон Олди
еспадон у потужній руці Фальґрима Білявого, лорда Лоулезького, і зичне ревіння жителя півночі ледь не перекривало багатоголосся юрби:
– Пустіть! Пустіть мене до нього! Та пустіть же!..
І не було зрозуміло, до кого саме рветься шалений Фальґрим – до мимовільної жертви чи слідом за катом, що втікає.
Мчав від східних майданчиків неосідланий буланий трьохліток, на якому, наче безвусий хлопчина-пастух, пригнувся до кінської шиї сам емір Кабіра Дауд Абу-Салім, і кривий ятаган при його боці безжально бив тварину по крупу, кваплячи, підстьобуючи, женучи…
Вужем прослизала між здавленими тілами біла туніка Діомеда з Кімени, і серповидний клинок-махайра невідступно стежив за смаглявим і гнучким Діомедом, уписуючись у ледь помітні просвіти, розсовуючи людей, що штовхаються, допомагаючи кіменцеві протиснутися хоч на крок… хоч на півкроку…
І стояла аж угорі на західних трибунах біля центрального входу геть заскочена дівчина в чорному костюмі для верхової їзди. А поруч із нею, ледь нахилившись до киплячого турнірного поля, що нагадувало зверху кратер розбудженого вулкана, стояла висока піка з безліччю зазубрених гілочок на ратищі.
Шляхетна пані Ак-Нінчі з роду Чибетів і Вовча Мітла встигли повернутися з гірського плато Малого Хакасу якраз до кінця турніру – і мало про що промовляло їм побачене юрбище.
Але першими до Чена Анкора, що стікав кров’ю поруч зі спадковим мечем і шматком власної плоті, встигли двоє. Суворий дворецький Анкорів на ім’я Кос ан-Танья, на перев’язі якого схвильовано розгойдувався вузький есток із крученою ґардою; і один з наближених еміра Дауда – чи блазень, чи радник, чи одне й інше відразу, – якого всі знали як Друдла Муздрого.
Дворецький Кос ан-Танья спішно перетягав покалічену Ченову руку біля ліктя шнуром від чиїхось піхов, а приосадкуватий блазень-радник Друдл усе дивився крізь біснувату юрбу, доки не опустив у безсилому розпачі маленький, гострий, як бритва, ятаган і гранований тупий клинок із самотньою пелюсткою товстої ґарди.
І цього разу нікому й на думку не спало засміятися.
А коли божевільний океан юрби почав поступово дробитися на краплі окремих особистостей, усі зрозуміли, отямлюючись і роззираючись, – пізно. Пізно виправдуватися, пізно шукати винуватих і карати зловмисників, бо всі винуваті й нікого карати.
Спізнилися кабірці.
– Пустіть… пустіть мене до нього, – тихо прошепотів Фальґрим Білявий, і скорботно поникнув гігант-еспадон у його руці.
Ніколи не пробачить собі Ґвеніль сьогоднішнього програшу в рубці…
Частина II
Людина меча
…Розрубає повітря він умлівіч Червоний спалах – вогненний меч. У грізні дні напружених січ Видовжується меч. Адже для гарту його неспроста — Настільки гаряча у нього сталь — Забракло холодних струмків, Пересохло безліч струмків! У чреві дракона побувши, меч Верхівку гори зносить із пліч, А