Шлях меча. Генри Лайон Олди
вони вклонилися одне одному: аль-Монсор – із неквапною гідністю і стриманою усмішкою, Масако Тодзі – низько й шанобливо, теж із усмішкою, але трішки лукавою.
А потім нагіната пані Масако ледь здригнулася й невловним рухом злетіла вгору, описуючи подвійне коло впритул до завмерлого Кемаля. Завмерлий – та не зовсім. Тричі лунав чистий дзвін металу – це стрімкий ятаган аль-Монсора злегка змінював траєкторію клинка нагінати. І одразу ж Кемаль зірвався з місця – і наречений із нареченою закружляли залою в дзвінкому, звитяжному танці під пронизливі зойки зурни й низьке ремствування чанга.
Це було – Мистецтво.
Справжнє.
Двічі миготіло гнучке ратище, і мерехтливе лезо нагінати проходило впритул до шовкової Кемалевої каби; і двічі палахкий півмісяць ятагана торкався вишитої пов’язки, що стягала під грудьми візерунчасте кімоно пані Масако.
Невдовзі упав на підлогу розрубаний пояс, і завихрилися звільнені поли халата аль-Монсора – але тієї ж миті одне із пасом чорного волосся Масако плавно лягло їй на плече й сповзло вниз по широкому рукаву.
Наречений і наречена усміхнулись одне одному, і танець продовжився. Деякі гості, не витримавши, почали приєднуватися, і зал наповнився дзвоном і тупотом. Прекрасна пара! Вони були просто створені одне для одного.
Як ми із Чин.
Раніше…
За моєю спиною хтось чемно кахикнув.
Я обернувся. Переді мною стояв емір Кабіра Дауд Абу-Салім. Сам емір.
– Вітаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – неголосно вимовив він, погладжуючи широку завиту бороду, яка лише недавно почала сивіти. – За увесь час свята ми з тобою так і не встигли належно привітати один одного…
– Вибачте, великий еміре, що я не встиг це зробити перший, – смиренно відповів я, схиляючи голову. – Для мене велика честь бути запрошеним на це свято.
Здається, я сказав це надміру сухо, а вичавити із себе належну усмішку взагалі не зміг – усе, святковий вир у моїй голові змовк, і я зринув на поверхню таким же, яким був кілька годин тому.
Емір ледь помітно поморщився.
– Я хочу поговорити з тобою, Чене, – й далі неголосно, але вже іншим тоном сказав він. – Тут занадто гамірно. Ходімо в мої покої…
– Як скажете, великий еміре, – ще раз поклонився я й відчув, що кажу не те й не так.
Цього разу емір Дауд узагалі не відповів, і мені нічого не залишалось, як просто піти за ним.
5
В особистих емірових покоях я бував не раз – Дауд любив запрошувати до себе турнірних переможців, а я часто бував переможцем, – та щоразу вони вражали мене заново. Ні, не своєю пишнотою – та й не були вони аж такими пишними, – а точною відповідністю вдачі й навіть змінам настрою еміра Дауда. Цього, знаю по собі, не так просто домогтися, навіть маючи ідеальних слуг. Утім, де вони, ці ідеальні – крім, звісно, мого Коса…
Зараз покої мали вигляд похмурий і навіть трохи лиховісний. Більшість свічок у канделябрах на стінах погасили, і по кутках зависли грузлі сірі тіні, немов очікуючи