Осінні узори. Роман Іваничук
нявки. Вони співом заманюють рубачів у нетрі, й ті більше не повертаються до своїх колиб. Лісник сам бачив нявку, коли був ще молодим.
І це правда. Я також бачив її на Завуялівській полонині.
У все вірю. Через казку я пізнаю життя.
Вранці вибігаю з низької лісникової хати і на повні груди вдихаю свіже, напоєне запахом хвої повітря. Переді мною розгойдане нечуваним штормом і застигле в одну мить море. Мене заворожує ця дика і могутня краса природи. Хочу бути дужчим, хочу бути велетнем, щоб краще відчути її.
Села не видно. На зелених куполах горбів, притулившись спинами до схилів, то тут, то там видніють з-поза пишних крон черешень латочки гонтових дахів, а подекуди тільки високе вориння виявляє присутність чийогось житла. Біля хат клаптики скопаної землі, а решта багатства – непрохідні ліси й полонини. Чим сильні ці люди? Може, таки тією піснею, яка допомогла їм вистояти перед злими силами природи.
Вчуваю звуки цієї пісні щоранку. Вона вже бринить у моїй душі, народжує слова. Я ще її не знаю, але чую, що вона поруч зі мною – моя пісня про гори. Знайду, спіймаю і розпливусь у ній раннім серпанком по горах, перемінюся в швидкий потік і побіжу, поскачу по каміннях, розіб’юся на водяний пилок на водоспадах або стану жолобцем біля джерела. До мене щодня підходитимуть люди пити воду, щоранку буде цілувати мене дівчина із Завуялівської полонини.
Через казку я пізнаю поезію цих людей.
Я знову на полонині. Мені треба почути пісню, вслухатися в неї. В найпростішому виконанні моєї знайомої вловлю затаєні ноти, серця пісні діткнуся. Зумію, бо знаю, як вона народилася. Я підготовлений до цього.
А тоді створю свою пісню.
Дівчина зустрічає мене радо. Вона сьогодні не розмовляє загадками. Звуть її Оленкою. Наливає в горнятко молока й подає мені. Молоко пахне овечою вовною. Цей запах нагадує мені дитинство. Я ж бо родом з Покуття. Ми з Оленкою майже земляки, нам легко буде порозумітись.
Вона запитує, хто я і звідки. Бачу, як густі брови зводяться від здивування і тут же розпогіднюються.
– І живете там?
– Ні. Тільки інколи приїжджаю.
Теплий полиск померк в очах дівчини, але ненадовго.
– А гуцулки танцюєте? – питає задьористо.
– Трохи танцюю.
– Трохи – для бідних… А пісні наші співаєте?
– У тебе навчуся.
Оленка підводить на мене свої темно-сині бриндуші й лукаво поглядає.
– Ви – вчений?
Не знаю, що відповісти.
– Вчений, – вирішую.
– І я маю десять класів.
Дивуюся. Чому ж вона тоді бриндзу б’є на полонині, а не вчиться.
– А хіба ви тут будете за мене?
Чому – я? Найдеться, кому. Невже Оленці не хочеться вчитись?
– Хочеться.
– То покинь свою полонину і йди.
– О ні…
Вона обвела поглядом гори, у мрійливій задумі опустилась ліктями на траву й сама до себе прошепотіла:
– Ні, ні… Вчитися, може, й буду, а полонини не покину.
Від