Осінні узори. Роман Іваничук
їй про це. Вона сміється і замість відповіді просить допомогти зцідити з казанів жентицю. Мене дратує така надмірна простота й несерйозність в розмові. Але допомагаю. Оленка зовсім близько біля мене, я чую її подих. Вона ставить казан на землю, мов чарівниця, впивається в мене шаленими очима і чекає. Ніби говорить: «Я твоя пісня, ти знайшов мене».
У забутті пориваюсь до неї й одразу ж зупиняюся. В очі мені впадає її забруднена на грудях сорочка, зачовгані в траві ноги, довгі, як у скрипачки, пальці з потрісканими пучками, тугий стан, підперезаний старою запаскою. В уяві переодягаю її в найкраще плаття, закладаю їй коси по-японськи або втинаю їх, і кучеряве чорне волосся спадає завитками на плечі. Таку хочу обняти. Вона на сцені, глядачі, затаївши подих, чекають її пісні.
Немає пісні. Оленчині очі наливаються смутком, смуток змінюється холодком і врешті байдужістю. Вона говорить щось зовсім недоречне:
– А ви знаєте, я не люблю курортників.
З долин наповзає фіолетове надвечір’я. Гіркота разом з присмерком осідає в моїй душі. Я не знаю, що саме, але втратив щось сьогодні. Якась перепона не дозволила мені вловити мелодію гір і відчужила від мене запашну полонину, на якій квіткою рум’яного рододендру цвіте загадкова Оленка.
Просиджую до пізньої ночі над розкритим зошитом і не можу записати жодного слова. Цвяхом вбилася думка в мозок: «Чому я став їй раптом чужий? Чому від того зневажливого слова «курортник» пропала казка, яку я виплекав в уяві?» І вже по-іншому видніють гори, залиті місяцем, і легенда про Чорногора звучить не так, і Оленка більш не здається мені мавкою, а її «ні» заперечує й осуджує щось у мені самому.
Старий лісник встає ще задовго до світанку. Він збирається в Буркут на сплави. Я йду з ним. Сподіваюсь почути від нього хоч би одну легенду, щоб знову ожила переді мною своїми чарами казка.
Але лісник тепер говорить тільки про ліс. Хочу вловити в розповіді старого щось казкове, як колись, і тут же відчуваю, що мене цікавить тепер не казка, а його глибоке знання лісової справи. Він розуміє деревину, знає, чого вона потребує, про дерево говорить, як про людину. Довідуюся, наприклад, що дуб любить сусідство таких дерев, від яких він вищий хоч на вершечок, а ялина навпаки – ховається від сонця в чужу тінь. І люди є такі: сумирні й горді.
– Оце вам дуб, а це дубиця, – показує лісник на два однакові дерева. – Га? Як відрізняю? А так, як дівку від парубка. Дубиця швидше опускає листя і швидше обсипається.
Лісника турбує те, що вирубки не засаджують негайно лісом. Постоїть отак пару років, і тільки ялівець там ростиме, бо, крім різних хвороб, у лісі живуть ще й злі сили, від яких не лише рубачі, а й дерева гинуть.
Дивуюся й лякаюсь, що мене зараз цікавить не екзотика, а звичайна проза.
– Ви знаєте про ліс, напевно, більше від деяких лісничих, – кажу до лісника.
– Може бути… Від таких, що за деревами лісу не бачать. Ліс темний, але тільки для темних людей.
Зрозуміло, що старий не сказав цього в мою адресу, але я відчув, як