Осінні узори. Роман Іваничук
я стиснув йому руку – тихо, тихо! – і він зрозумів.
– Ти знайшов?
– Так…
– Нещасливі ви, зрячі. Завтра інша краса витіснить твою нинішню мрію. Я ж бо свою на все життя зберіг.
Минали хвилини чи, може, години, я благав її: «Поглянь на мене!»
Вона відчула мій погляд, повернула голову і сказала, кивнувши рукою на море:
– Дивіться!
І я тепер уперше в житті побачив розсипані по морю сонячні озерця, міріади різнобарвних сонячних озер.
Це було друге відкриття краси світу, це був другий мій фокус краси всесвіту, і я збагнув, що відтепер мені було дано бачити їх тисячі в своєму житті.
Я не розпитував дівчини, звідки вона, боявся, що від моїх слів згасне краса її очей, відлетить чайка, ображена, а те невловиме щастя бачити це все пропаде, мов бульбашки перламутрової води в піску. Коли оглянувся, дівчини вже не було, вона зникла, наче привид, і я тоді закляв це місце: «Ти вернешся сюди!», я тричі по три заклинав цими словами камінь: «Ти вернешся сюди!»
…Уночі розбурхалось море, і я не спав. Цілу ніч розмовляв з дівчиною.
«Я шукав тебе весь вік. Відколи вперше дізнався, що ти є на світі – моя велика краса. Ти вернешся, щоб я пізнав тебе до кінця, наситився твоєю красою».
«Не поспішай узяти від мене все за один раз. Та це і неможливо. Я – вічне твоє щастя пізнання, і мене ти будеш знаходити й відкривати все своє життя».
«Ні, я хочу знати тебе одну, так, як мій друг».
«І більше нічого? Твій друг осліп».
«Я хочу припасти до тебе, мов до квітки».
«Я – лише перша квітка на твоїй леваді. Будь обережний. Коли згинаєшся за однією, бійся стоптати десять, бо всі вони твої. Я показала тобі лише стежку на леваду».
А море скаженіло. Море всмоктувало в себе темряву, облизувало хвилями поворонене нічним холодом небо, хотіло припасти до його краси. Але тепер було темно, а вдень сліпило сонце; люте море, яке ніколи не бачило неба, таранило берег, мстилось невинному.
Та коли облизаний хвилями небозвід піднявся вище і зійшло сонце, море втекло від підніжжя будинків і ремствувало десь там, далеко внизу. Я вибіг на берег і дивувався, як ніяковіло море під сонцем, нишкло сумирною синню, несміливо брижилося білими баранчиками під сонячним безмежжям.
І я ще раз побачив на ньому сонячні озерця, і я був тепер сильніший від моря.
На камені дівчини не було. Але я бачив сонячні озерця, які вона мені відкрила, а за озерцями простилались голубі дороги пізнання краси світу, якими я піду за новими знахідками прекрасного.
Мій сліпий друг сидів на просяклому ранньою вологою піску. Він упізнав мене по моїй ході й переможно звів угору свої великі більма.
– Нема? Не можеш пригадати навіть її очей?
Він ще щось говорив, та я не чув. Мені хотілося здерти з його очей полуду, щоб він побачив сонячні озерця.
Тепер я не заздрив йому. Я плакав над ним і благав свою долю і своє сумління, щоб не дали мені осліпнути ніколи.
1962
Відплата
Коли