Осінні узори. Роман Іваничук
зійдуть, а наших голів чіпляються, і здути їх ми вже не в силі.
Нам не сумно. Тільки трохи тривожно перед літом. І тому ми хочемо повернутися до пори весняної брості й спитати себе самих, чи радіємо ми тополиною стиглістю?
Тільки нині.
Бо завтра вже буде літо. Буде й спека, і живодайні дощі. І грози, і град. Все буде. І ми йдемо у літо, хочемо йти.
А нині я дякую тобі, мій друже, за те, що не боронила мені шукати серед моїх весен рос для нашої топольки, що підливала її своєю вірою, коли суховіяли сквари, і раділа разом зі мною весняними зливами.
Шумить наді мною стиглозеленим листям моя тополина. Чей не красується вона серед безконечного ряду своїх подруг. Скромно шелестить і дивиться кроною в небо. Рости ще їй та рости треба.
Летять на парашутиках зернини в літні безвісті. Чи достигли вони, чи, зав’ялі, зірвались? Яка з них зійде і стане деревцем?
Над моїм світом догулює тополина заметіль – знамення літа.
1963
Весільна
Дід Плятко не міг знати, чи вже стемніло, – в його очах навічно сіла глупа ніч, – але на перестиглі трави впала щедра волога, і замовк уїдливий перепел, з низовин потягло джерельною прохолодою – знав дід Плятко, що вже повечоріло, тож наслуховував: повинні прийти косарі на ніч, учора новий лісничий толоку скликав.
І вже тупають десь там, в долині, де журкотить льодова Жонка: то, напевно, косарі йдуть – буде нарешті косовиця. Вийшов дід із своєї колиби – він ще дужий, сам бриндзу б’є, – зупинився і слухає, щоб по кроку впізнати, хто йде. Може, Ілько Кінаш? Донька Катерина звечора сніданок готує та й надіється, що хоч тепер зайде Ілько до хати, хоч на старість зайде…
Чує дід: під горбом, біля Катерининої хижі, гомонять, – впізнає Якуб’яків голос:
– Мочерначко, – питає лісник, – чому дах не полатаєш? Маєш уже чим.
– Боюсь, ади, щоб град дранку не побив, – відповідає зухвало Катерина, ей, але якби-то хто знав, чому їй руки опустилися, чому нема охоти й хату покривати… А втім, – знають.
Дідової колиби не минають косарі, тут і ночуватимуть – хто всередині, хто надворі, – будуть курити, розмовляти, сопілку слухати. Та ніхто не згадає про дідову сліпоту, най буде, як він сам каже, – від старості осліп.
– Заграйте, діду, – просить хтось із косарів. – Онде внучка ваша сидить на порозі, пора їй і весільної заграти…
– Кожному цвітінню – своя пора, – відповідає дід. – Але я своїм ще весільної не грав… Ти тут, Якуб’яку? – повернувся старий до гурту. – Не знаєш, прийде Ілько?
– Мав би прийти. Всі лісники повинні бути.
Старий підвівся.
– То ви спіть собі, хлопці, в колибі… Я до Катерини ночувати піду, – сказав і жваво потюпав униз.
Вмерла коротка ніч, розплилась шовковим прядивом над Жонкою, вдарив перепел у дзвін – де ж косарі? Польові коники вже дрібно січуть достиглі стебла, та впоратись самі не можуть; де ж косарі? – лементує перепел, та раптом змовкає. На Маковиці густо заклепали молотки об тонкі жала кіс, розсипався металевий дзвін дрібним пилом по сіножатях; косять, косять! – зареготався перепел з утіхи,