Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк
паспорти. Коли ж прийшли ми, вся благоліпність світу була витрачена. Ми стали обтяжливі, як терміти, і майже не знайшлось людей, які б підняли за нас свій голос. Ми не маємо права ні працювати, ні існувати, і ще й досі не маємо ніяких документів.
З тієї хвилини як ми сіли в ресторані, я почав нервувати. Причиною цього, очевидно, було закрите приміщення і штори на вікнах, усвідомлення того, що там мають бути німці, а також те, що я сидів далеко від дверей і при потребі не міг втекти; я звик сидіти всюди поближче до виходу. Нервував я й тому, що тепер уже не бачив пароплава. Як знати, чи не зніметься він з якорів уночі, раніше об’явленого часу.
Шварц, як видно, помітив мій стан. Він сунув руку в кишеню і поклав переди мною обидва квитки на пароплав.
– Заберіть їх. Я не работорговець. Беріть квитки і йдіть собі, якщо хочете.
Присоромлений, я поглянув на нього.
– Ви невірно зрозуміли мене. Я ще маю досить часу. Скільки завгодно.
Шварц нічого не відповів. Він мовчки чекав. Я взяв обидва квитки і сховав собі в кишеню.
– Я сів на поїзд, який раннім вечором мав прибути в Оснабрюк, – повів далі він, ніби нічого й не сталось. – І тут на душі в мене стало так, наче я тільки тепер переступив кордон. Усе, що я бачив досі, здавалось мені чужим, навіть Німеччина. А тут поступово заговорило кожне дерево. Я знав села, повз які ми проїздили, – колись іще школярем я з товаришами мандрував у тих місцях; бував там і з Гелен у перші тижні нашого знайомства; я любив ті краєвиди, так само як любив своє рідне місто з його будинками і садами.
До того часу все, зв’язане з Німеччиною, викликало в мене огиду; воно уявлялось мені як абстрактна суцільна брила. Те, що і Фритьйоф Нансен, відомий норвезький океанограф і дослідник Арктики, після Першої світової війни був верховним комісаром Ліги Націй у справах військовополонених. Багатьом емігрантам, які опинились за кордоном без документів, відомство Нансена видало тимчасові паспорти Ліги Націй, сталось у минулому, все в мені паралізувало, змусило скам’яніти, і я ніколи не відчував потреби, ба навіть боявся аналізувати його чи деталізувати. А тут несподівано заговорили речі, які, хоч були часткою Німеччини, але нічого спільного з моїм нещастям не мали.
Ландшафт не змінився. На тлі надвечірнього неба, як і раніше, височіли церковні вежі, так само вкриті ніжною зеленню мідного окису; ріка, як і завжди, відбивала небо. Вона нагадала мені часи, коли я там вудив рибу і мріяв про пригоди в чужих краях, – пізніше я їх пережив, але зовсім інакше, ніж уявляв собі колись. Метелики та бабки на луках і схили над річкою, порослі деревами та луговими квітами, не змінились, вони лишились такими ж, як і в дні моєї юності, і в них була моя юність – похована, якщо мені так хотілось думати, чи збережена, якщо я по-іншому захочу підійти до цього.
І ніщо не псувало того краєвиду. З поїзда я бачив мало людей і не помітив жодного мундира. Я бачив лише вечір, що поступово наповняв той ландшафт своїми прозорими сутінками. Уже з’явились троянди, жоржини і лілії в крихітних садочках біля будинків залізничних обхідників; вони цвіли,