Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк
проїзний квиток. Взагалі перон ненадійне сховище, але завжди можна вибрати одну з платформ – а їх в Оснабрюку три – і миттю вскочити в якийсь поїзд, що саме рушає, а провідникові можна пояснити, ніби помилився, потім заплатити за проїзд і на ближчій станції вийти.
Спершу я вирішив подзвонити по телефону одному другові минулих років, про якого знав, що він не був прихильником існуючого режиму. По телефону я довідаюсь, чи зможе він допомогти мені. Подзвонити прямо дружині я не наважувавсь, бо не знав, чи не живе з нею ще хтось.
Я стояв у невеличкій скляній кабіні перед апаратом і книгою міських телефонів. Коли почав гортати сторінки з заяложеними й обшарпаними ріжками, моє серце так закалатало, що мені здалося, ніби я чую його стук; я боявся, що його ще хтось міг почути, і нижче схилив голову, щоб ніхто не впізнав мене. Не роздумуючи, відкрив сторінку на тій літері, з якої починалось моє колишнє прізвище. Я знайшов ім’я своєї дружини, номер телефону був той самий, але адреса змінилась. Площа Ріссмюллерплац, тепер називалась Гітлерплац.
У ту мить, коли я побачив адресу, мені здалося, наче бліда лампа в кабіні спалахнула в сто раз яскравіше. Я озирнувся – здавалось, я стою серед ночі в яскраво освітленому скляному ящику, або ж на мене ззовні спрямований промінь прожектора. Тільки тут я збагнув, якою божевільною була моя витівка.
Я вийшов з кабіни й попрямував через слабо освітлений вокзал. Рекламні плакати організації «Сила через радість» та німецьких курортів з їхніми голубими небесами і щасливими людьми загрозливо дивились на мене згори вниз. Очевидно, саме прибуло кілька поїздів; пасажири юрбами підіймались по сходах мені назустріч. З однієї групи відділився есесівець і пішов прямо до мене.
Я не тікав. Могло ж бути, що він мав на увазі не мене. Але він зупинився переди мною і, дивлячись на мене, запитав:
– Пробачте, у вас можна прикурити?
– Прикурити?… – перепитав я, а потім поспіхом: – Авжеж можна! Сірник…
Опам’ятавшись, я сунув руку в кишеню, шукаючи сірники.
– Навіщо сірники? – здивувався есесівець. – Адже у вас горить сигарета!
Я зовсім забув, що курю. Підставив йому сигарету. Він притулив свою до вогника на кінці моєї сигарети й почав смоктати.
– Що це у вас за сигарета? – спитав есесівець потім. – Вона пахне майже як справжня сигара!
То була французька «Голуаз». Переходячи кордон, я захопив їх кілька пачок.
– Подарунок від приятеля, – відповів я. – Французьке зілля. Чорний тютюн. Він привіз їх, повернувшись із подорожі. Для мене вони теж занадто міцні.
Есесівець засміявся.
– Найліпше – це зовсім кинути курити, правда? Як це зробив фюрер. Але як ти кинеш, особливо в такі часи?
Він козирнув і пішов далі.
Шварц ледве помітно всміхнувся.
– Коли я ще був людиною, яка мала право куди-небудь ступити ногою, то сумнівався, читаючи, як письменники змальовують різні страхи і жахи: що у жертви завмирає серце, що воно ніби ціпеніє, що