Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк
не будете їсти? – запитав я Шварца.
Він похитав головою.
– Мені навіть на думку не спало, що сигарети можуть зрадити мене, – розповідав Шварц. – Я ще раз переглянув усе, що мав при собі. Сірники, які лишились у мене ще з Франції, викинув геть разом з сигаретами і купив собі німецькі. Потім пригадав, що на моєму паспорті є відмітка про в’їзд до Франції і відповідна віза; отже, можна було виправдати наявність французьких сигарет, коли б мене стали перевіряти. Обливаючись потом і клянучи себе і свій страх, я знову пішов до телефонної будки.
Мені довелось почекати. Якась жінка з великим партійним значком на комірці викликала підряд два номери і довго дзявкала, віддаючи комусь накази. Третій номер не відповів, і жінка, роздратована, владною ходою вийшла з кабіни.
Я назвав номер телефона свого друга. У трубці почувся жіночий голос.
– Будьте ласкаві, чи можна поговорити з доктором Мартенсом? – запитав я якимсь чужим, хрипким голосом.
– А хто це говорить? – поцікавилась жінка.
– Друг доктора Мартенса.
Я не міг назвати свого прізвища. Я не знав, була то дружина Мартенса чи, може, служниця. Але ні тій, ні другій довіритись не міг.
– Прошу назвати ваше прізвище, – сказала жінка.
– Я – друг доктора Мартенса, – повторив я. – Будь ласка, передайте йому так. У мене до нього невідкладна справа.
– Дуже шкодую, – відповів жіночий голос. – Але якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу покликати його.
– А ви зробіть це як виняток, – сказав я. – Доктор Мартенс чекає мого дзвінка.
– Коли це справді так, ви можете і мені сказати своє прізвище.
Я в розпачі думав, що їй ще сказати. Потім почув, як на другому кінці проводу поклали трубку.
Я стояв у сірому, незатишному вокзалі і думав. Моя перша спроба, яка здавалась мені такою простою, не вдалась, і я не знав, що робити далі. Може, все ж таки подзвонити прямо до Гелен, ризикуючи, що хтось із її рідні впізнає мене по голосу? Але ж я міг назватись і якимось іншим прізвищем – тільки яким? Доктор Мартенс – ніяке інше в ту хвилину мені не спадало на думку. Я ще вагався, та раптом у мене сяйнула ідея, що могла б спасти на думку навіть десятилітньому хлопчикові. Чому я не подзвонив Мартенсу від імені брата моєї дружини? Він знав мого шуряка і десять років тому терпіти його не міг.
Я негайно так і зробив. У трубці почувся той самий жіночий голос.
– Це говорить Ґеорґ Юргенс, – різким тоном заявив я. – Прошу доктора Мартенса.
– Ви не той самий пан, що недавно дзвонив?
– Говорить штурмбанфюрер Юргенс. Я хочу побалакати з доктором Мартенсом. Негайно!
– Добре, – відповіла жінка. – Хвилиночку! Зараз!
Шварц підвів голову і поглянув на мене.
– Вам знайоме оте жахливе шарудіння у трубці, коли стоїш біля телефону і чекаєш, як вирішиться твоє життя?
Я кивнув.
– І навіть не обов’язково, щоб завжди вирішувалось життя. Може бути і простою Ніщо, яке ви намагаєтесь заклясти.
– «Доктор Мартенс слухає», почув я нарешті, – розповідав далі Шварц. –