Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк
майже вороже, перш ніж я підійшов до неї.
– Із Франції.
– Тебе впустили сюди?
– Ні. Я таємно перейшов кордон.
Гелен питала майже про те ж саме, що й Мартенс.
– Навіщо? – спитала вона.
– Щоб побачити тебе.
– Тобі не слід було їхати сюди.
– Я знаю. Я сам собі це твердив щодня.
– Чого ж ти тоді приїхав?
– Коли б я це знав, то не був би тут.
Поцілувати Гелен я не наважився. Вона стояла перед самими моїми очима, але така заціпеніла, наче могла розбитись, якщо до неї доторкнешся. Я не знав, що вона думала, але бачив її знову, вона жила, і тепер я міг піти геть або ж чекати, що буде далі.
– І ти не знаєш? – спитала вона.
– Завтра знатиму. Або через тиждень. Або ще пізніше.
Я поглянув їй в обличчя. Що було знати? Знання тут – це клубочок піни, що танцює на хвилі. Найменший вітер може його здути; а хвиля лишиться.
– Ти приїхав, – мовила вона, і її личко втратило жорсткий вираз, стало лагідним, вона підступила ще ближче до мене. Я тримав її за руки, а вона притиснула свої долоні мені до грудей, ніби ще хотіла відштовхнути мене. У мене було таке відчуття, наче ми вже давно стоїмо отак віч-на-віч, самотні, у темряві на вітряній соборній площі, відгороджені від неї скляною стіною, з-за якої глухо долинає вуличний шум. Ліворуч, за якихось сотню кроків од нас, стояв, замикаючи площу з протилежного боку, яскраво освітлений міський театр з майже білими сходами, і я пригадую, що трохи здивувався, чому там ще дають вистави, а не влаштували казарми чи в’язниці.
Гурт людей пройшов мимо нас. Хтось зареготав, і кілька чоловік оглянулось у наш бік.
– Ходімо, – прошепотіла Гелен. – Нам тут не можна стояти.
– Куди ж нам піти?
– До твоєї квартири.
Я гадав, що не розчув її слів, і тому перепитав:
– Куди?
– До твоєї квартири. Куди ж іще.
– Мене можуть впізнати на сходах! Хіба не ті ж самі сусіди живуть у нашому домі?
– Ніхто тебе не побачить.
– А служниця?
– Я відішлю її на весь вечір.
– А завтра вранці?
Гелен поглянула мені в очі.
– Ти приїхав з далеких країв для того, щоб про все це спитати в мене?
– Я приїхав не для того, щоб мене тут схопили, а тебе, Гелен, посадили в концтабір.
Вона раптом посміхнулась і сказала:
– А ти не змінився, Йозеф. І як ти тільки наважився приїхати сюди?
– Я й сам не знаю, – відповів я і мимоволі теж посміхнувся. Згадка про те, що раніше вона часом гнівно, а часом у розпачі дорікала мені за мою надмірну розсудливість, враз ніби змела всю небезпеку. – Але я тут, – додав я.
Вона похитала головою, і я помітив сльози в її очах.
– Ще не зовсім, – заперечила вона. – Не зовсім! А тепер ходімо, а то ще справді арештують нас, бо все виглядає так, ніби я влаштувала тобі сцену.
Ми пішли через площу.
– Але ж я не можу так одразу