Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк
я згадав Мартенса і своє отроцтво, коли ми грали в індійців. Тоді умовним знаком для Шкіряної Панчохи чи для Віннетоу, які чекали внизу, було світло у вікні. Може, це повторювалось? Чи можливо взагалі, щоб що-небудь повторювалось у житті?
– Добре, – погодився я і хотів уже йти.
– Куди ти підеш?
– Хочу подивитись, чи відкрита ще Марийська церква. Наскільки я пам’ятаю, це – чудовий витвір готичної архітектури. За ці роки я навчився цінувати такі речі.
– Облиш це! – сказала вона. – З мене досить і того страху, що я змушена лишити тебе самого.
– Гелен, я навчився обережності, – відповів я.
Вона похитала головою. З її личка раптом спала маска мужності.
– Не досить, – заперечила вона. – Не досить. Що я робитиму, якщо ти не прийдеш?
– Ти нічого не зможеш зробити. У тебе номер телефону той самий?
– Той самий.
Я лагідно поклав їй руку на плече і сказав:
– Гелен, все буде гаразд.
Вона кивнула.
– Я проведу тебе до Марийської церкви. Я хочу переконатися, що ти дійшов туди в повній безпеці.
Ми мовчки пішли до Марийської церкви. Йти було недалеко. Потім Гелен лишила мене, не сказавши ні слова. Я дивився їй услід, коли вона переходила стару базарну площу. Вона йшла швидко і не оглядалась.
Я став у тіні порталу. Праворуч стояла затінена ратуша; тільки на обличчях старих скульптур лежала смужка місячного світла. Там, з парадного ґанку, в 1648 році було оголошено про закінчення Тридцятилітньої війни; а також – про початок «тисячолітньої імперії» в 1933 році. Я подумав: чи доживу, поки тут проголосять її кінець? На це в мене було мало надії.
До церкви я не зайшов. Нараз мені стало огидно ховатись. Я, правда, не забув про обережність; але церква в ту мить видалася мені чимось подібним до темної печери. З тої хвилини, як я побачив Гелен, мені вже не хотілось без потреби почувати себе зацькованим звіром.
Щоб не привертати до себе уваги, я пішов далі. Місто, досі небезпечне, знайоме і водночас чуже, оживало. Я відчував це, бо сам жив. Анонімне буття останніх років, яке було лише боротьбою за голе існування, безплідним животінням з дня на день, раптом здалося не таким уже й марним. Воно сформувало мене, і несподівано, наче ніжна квітка, що розпустилась уночі, з’явилося живе чуття, якого я раніше не знав. З романтикою це нічого спільного не мало; але те чуття було таке нове і хвилююче, немов велика, яскрава тропічна квітка, що по волі якогось чарівника зненацька виростає на звичайному кущі, де ви звикли бачити щонайбільше миршаві пуп’янки.
Дійшовши до річки, я зупинився на мосту і став дивитись через перила на воду. Ліворуч від мене стояла вартова башта часів Середньовіччя, в якій тепер влаштували пральню. У вікнах світилось, і дівчата ще працювали там. Світло з вікон широкими смугами падало на річку й відбивалось від неї. Порослий липами темний вал здіймався на тлі глибокого неба, а праворуч, над сонними садами, височів силует собору.
Я стояв спокійний, звільнившись від будь-якого нервового напруження. В