Ніч у Лісабоні. Эрих Мария Ремарк
Речі лишаються. Хочеться їх знищити.
– Але не тоді, коли вони тобі байдужі.
– Знищувати їх не слід, – сказав я. – Це не так уже й важливо.
– Ні? – спитав Шварц, розгублено дивлячись на мене. – Не важливо? Звичайно, ні! Але скажіть мені – що ж тоді важливе, якщо й життя нічого не важить?
– Нічого, – відповів я і відчув, що сказав це і не щиро, і щиро водночас. – Тільки ми й надаємо йому ваги.
Шварц похапцем відпив ковток темного вина.
– А чому б і ні? – голосніше запитав він. – Може, ви скажете мені, чому ми не повинні надавати йому ваги?
– Цього я вам не можу сказати. У мене просто вихопилась така безглузда фраза. Я сам сприймаю життя як щось важливе.
Я поглянув на годинник. Тільки-но минуло дві години ночі. Оркестр грав танцювальну музику; танго, в якому короткі приглушені звуки ріжка нагадували мені далекі гудки пароплава, що відчалює від берега. «Ще кілька годин, – подумав я, – до світанку, а там уже можна й піти». Я помацав кишеню, де мали бути квитки. Вони лежали на місці. Просто не вірилось, що я їх маю; незвична музика, вино, закрите шторами приміщення, голос Шварца – все це здавалось трохи нереальним і ніби присипляло мене.
– Я все ще стояв на порозі вітальні, – вів далі Шварц. – Гелен поглянула на мене і спитала:
– Така чужа тобі видалась твоя квартира?
Я похитав головою і ступив кілька кроків уперед. Щось незвичайно бентежило мою душу. Речі ніби хотіли схопити мене в свої обійми; але я вже був для них чужий. Мене блискавкою пронизав страх: то я і для Гелен тепер чужий?
– Все лишилось таким, як було, – поспішив я відповісти, щоб приховати свій гіркий розпач. – Все, як і було.
– Ні, – заперечила вона. – Ніщо не лишилось таким, як було. Чого ти повернувся? Заради цього? Щоб усе стало так, як було?
– Ні, – сказав я. – Я знаю, що того вже нема. Але хіба ми не тут жили? Де все це лишилось?
– Не тут. Його не лишилось і в старому одязі, який уже викинули. Ти це маєш на увазі?
– Ні. Я питаю не про себе. Але ж ти весь час була тут. Я питаю про тебе.
Гелен якось дивно глянула на мене.
– А чому ти ніколи раніше не питав? – сказала вона після паузи.
– Раніше? – перепитав я, не розуміючи її. – Як раніше? Я не міг приїхати.
– Ще раніше. Перш ніж тікати звідси.
Я не міг збагнути, що вона має на увазі.
– Про що ж я мав питати, Гелен?
Вона якусь мить мовчала.
– Чому ти не спитав мене, чи я не хочу піти з тобою?
Я здивовано дивився на неї.
– Зі мною? Втекти звідси? Від твоєї родини? Від усього, що ти любила?
– Я ненавиджу свою родину!
Мене це спантеличило.
– Ти не знаєш, що це значить – опинитись за межами своєї країни, – зрештою пробурмотів я.
– Ти теж не знав тоді цього.
Це була правда.
– Я не хотів відривати тебе від усього цього, – сказав я, втрачаючи віру в свої слова.
– Я ненавиджу все це, – відповіла вона. – Все тут ненавиджу! Чого ти сюди повернувся?
– Тоді ти не ненавиділа, –