Країна розваг. Стівен Кінг
Ти ще мені подякуєш.
Ім’я Еммаліна Шопло створювало в уяві образ рожевощокої хазяйки готелю з якогось роману Чарльза Діккенса, котра скрізь шелестіла своїм пишним бюстом і приказувала щось на зразок «Хай береже нас Господь». Вона б подавала чай і ячмінні коржики під схвальними поглядами добродушних ексцентриків. Вона могла б навіть ущипнути мене за щоку, поки ми сиділи біля вогнища, яке потріскувало, і смажили на ньому каштани.
Але в цьому світі ми нечасто маємо те, що малює нам уява, тому дама, яка відчинила двері, коли я подзвонив, була висока, мала років п’ятдесят з гаком, пласкі груди і була бліда, мов укрита інеєм шибка. В одній руці вона тримала старомодну приплескану попільничку, в іншій – запалену сигарету. Мишаче каштанове волосся було завите великими локонами і прикривало вуха. Це робило її схожою на пристаркувату принцесу з казки братів Гримм. Я пояснив, для чого прийшов.
– Працюватимете у «Джойленді»? Ну, тоді заходьте. Якісь рекомендації маєте?
– Від власників житла – ні, я живу в гуртожитку. Але в мене є робоча рекомендація від начальника в «Комонзі». «Комонз» – це їдальня університету Нью-Гемпшира, де я…
– Я знаю, що таке «Комонз». Я народилася вночі, але не вчора вночі. – Вона провела мене в парадну вітальню, кімнату завдовжки з сам будинок, набиту розпарованими меблями, де одразу привертав до себе увагу телевізор з великим екраном. Хазяйка показала на нього. – Кольоровий. Мої квартиранти можуть його дивитися і користуватися вітальнею до десятої години вечора в будні та до півночі у вихідні. Іноді я разом із дітлахами дивлюсь якесь кіно чи в суботу ввечері бейсбол. Ми їмо піцу чи я роблю попкорн. Це така забава.
«Забава, – подумав я. – Мабуть, це весело».
– Скажіть, містере Джонс, буває таке, що ви напиваєтеся й буяните? Я вважаю, що така поведінка суперечить суспільним нормам, хоча багато хто заплющує на неї очі.
– Ні, мем. – Іноді я міг трохи хильнути, але не буянив. Насправді після однієї-двох пляшок пива мене одразу клонило на сон.
– Питати, чи вживаєте ви наркотики, безглуздо, бо ви однаково не скажете, правда ж? Хоча, звісно, з часом таке завжди випливає, і коли це стається, я прошу своїх квартирантів знайти собі інше помешкання. Травички це теж стосується, зрозуміло?
– Так.
Вона уважно на мене подивилася.
– На курця трави ви не схожий.
– Бо я її не курю.
– У мене є місця для чотирьох пожильців, і лише одне з них уже зайняте. Міс Екерлі. Вона бібліотекар. Я здаю по одній кімнаті, проте вони набагато кращі, ніж у мотелі. Та, яку я вам запропоную, – на другому поверсі. У ній є свій туалет і душ, кімнати на третьому поверсі таких вигод позбавлені. Ще там є сходи на зовнішній стіні – зручно, якщо надумаєте привести милу подругу. Проти подруг я нічого не маю, бо сама доволі мила і дружньо налаштована. У вас є мила подруга, містере Джонс?
– Так, але цього літа вона працює в Бостоні.
– Що ж,