Звірослов. Таня Малярчук
було перечити? Якщо й обдурила, то нехай їй буде більше. Нехай всім людям буде більше.
– Три бананчика, пожалуста, – замовляє наступний покупець.
– Ні, почекайте! – Капітоліна втретє просувається до віконця. – Почекайте!
– Дєвушка, да успокойтесь ви! – бурчать у черзі.
– Ні-ні, почекайте!
Капітоліна виймає свій гаманець і викладає з нього всі гроші продавщиці.
– Нате, – збуджено тараторить Капітоліна, – візьміть усе! Мені не шкода! Раз ви обдурюєте, значить вам не вистачає. Візьміть усі гроші, прошу! У мене вдома є ще!
Продавщиця мне в руках Капітолінині гроші, не знаючи, як повестися.
У черзі западає мертва тиша.
– Мені не потрібні ваші гроші, – нарешті каже продавщиця. – Мені не треба більше. Я беру рівно стільки, на скільки обдурюю.
– Альберт Романович? – Капітоліна тихенько заходить у кабінет начальника. – Можна?
Альберт Романович, як завжди, елегантний і причепурений, сидить за своїм столом і перекладає папери з папки в папку. Мовчки киває Капітоліні на стілець.
– У мене до вас одна справа.
Альберт Романович ледь стримується, щоб не засміятися.
Яка ж вона дурна, думає він, дурна, але і забавна одночасно. Навіть мила.
– Що ти хочеш? – він прикидається, що сприймає її серйозно.
– Я хочу звільнитися.
Альберт Романович збитий з пантелику.
– Чому? Що сталося? Ти далі не можеш порозумітися зі своїм напарником?
– Ні, Коля тут ні при чому, – запевняє Капітоліна, – я просто хочу звільнитися.
Альберт Романович уявляє, що більше ніколи її не побачить, і йому раптом стає цього шкода.
– Може, ми якось вирішимо проблему, якщо така існує?
– Сумніваюся.
– Хочеш, я поставлю тебе на касу. Там більша зарплатня…
– Не треба на касу! – злякано вигукує Капітоліна. – Я не хочу на касу! І взагалі, я не можу у вас працювати.
– Чому, Капітоліна?
– Я… я не знаю таблички множення!
Альберт Романович заходиться сміхом.
– І тому ти хочеш звільнитися?
– Так.
Альберт Романович міг би зараз її обійняти, але стримується.
– Послухай, Капітоліна, правду не завжди треба говорити. Іноді треба бути хитрішою.
– Я не хочу бути хитрою.
– Уяви собі, що це така гра. Люди граються одне з одним у хитрість. Виграє той, про кого найменше знають.
Капітоліна нічого не розуміє.
– Ви так кажете, ніби щось про мене знаєте.
– Я знаю достатньо.
– Нічого ви не знаєте!
Альберт Романович підводиться з крісла. Стає поруч з Капітоліною. Дуже близько.
– Ну, я, наприклад, знаю, що подобаюся тобі.
– Неправда! – сахається Капітоліна.
– От бачиш, – Альберт Романович підходить ще ближче і торкає Капітоліну за плече, – ти хитруєш.
– Я не хитрую. Ви мені не подобаєтесь. Ви… пахнете конваліями!
Альберт