Звірослов. Таня Малярчук
звідси вон! – кричать обоє. – Тоже мені, святоша!
П’ять луп в одній руці і п’ять в іншій погрозливо маячать у Капітоліни перед очима.
– Я вам ніяк не заважаю, – скиглить Капітоліна, – дайте мені спокій!
– Сказали тобі – пошла вон! Хіромантка нашлась!
Оперна співачка хапає Капітоліну за волосся і гне до землі. Капітоліна падає. Дідок з лупами копає її в живіт.
– Не бий її в живот, бий по почкам, – радить оперна співачка дідкові з лупами.
– Да вона крутиться! Не можу попасти!
Капітоліна не крутиться. Смиренно лежить на землі, у калюжі води, що завжди збирається в кінці переходу після вологого прибирання. Лампи на стінах мерехтять. Одинокі пасажири байдуже проходять повз, побрязкуючи сумками і рюкзаками.
Ось мені і прийшов амінь, думає Капітоліна, я нікому ТУТ не потрібна.
Нізвідки раптом з’являється чиясь гігантська тінь. Лунає один постріл – оперна співачка і дідок з лупами одночасно падають навзнак поруч з Капітоліною.
Хтось обережно підіймає Капітоліну на руки. Капітоліна розплющує очі.
– Коля? Що ти тут робиш?
Коля ніжно притискає Капітоліну до широких грудей.
– Відколи це такі молоді леді ходять самі, без лакеїв.
– Я не зобов’язана перед тобою звітувати, – хрипить Капітоліна, не маючи сили задерти носика, – ти мені не батько і не чоловік!
– Ну що ж, мені доведеться одружитися з тобою, щоб почути відповідь на своє запитання.
– Тільки через мій труп!
– Спокуслива пропозиція. Я думаю, ти будеш найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.
Він схиляється і цілує Капітоліну в губи.
– Як ти смієш! – обурюється Капітоліна, однак не чинить жодного опору.
– А я не звик питати у жінки дозволу на поцілунок.
5
Капітоліна і Натаха підіймаються ліфтом на дев’ятий поверх.
– І що ти зараз скажеш, Капітоліна?
– Нічого. Подивлюся, хто там живе.
– Я не можу! Мені стидно!
– Не сци, Натаха.
Вони виходять на коридор дев’ятого поверху.
– Ось ця квартира, – Капітоліна тикає пальцем у старенькі дерев’яні двері і тисне на дзвінок.
– Боже, і чого я тебе слухаю! – молиться Натаха сама до себе. – Вічно куда-то з тобою встрягаю!
Двері відчиняються. На порозі – старенька бабця в поношеному вицвілому халаті.
– Що вам треба? – здивовано каже бабця. – Ви хто?
– Ми… ваші сусіди знизу, – Капітоліна ніяково потискає плечима. – Вибачте, що турбуємо вас.
Бабця опирається на палицю.
– Да пожалуста, – каже вона. – Що ви хочете?
– Скажіть, будь ласка, – Капітоліна запинається, – нащо ви… викидаєте черстві батони через балкон?
Бабця хвилину мовчить.
Зараз почне кричати, думає Капітоліна, однак бабця, судячи з усього, вже давно не може кричати.
– А що, упало комусь на голову, да?
Бабці соромно.
– Ізвінітє раді бога, – лепече вона, – я викидаю хліб посеред ночі