Звірослов. Таня Малярчук
люблять, не можуть допомогти в принципі, навіть якби раптом з якогось дива захотіли.
Крізь велике брудне вікно лікарського кабінету смалить сонце.
– Яка спека! – каже лікарка до своєї медсестри. Крапля персикового соку стікає їй у декольте. – Хочу на море.
Белла тихо відкашлює, і лікарка, нервово сіпнувши головою, нарешті погоджується прийняти чужу присутність.
– Рік народження, – каже.
Белла розуміє, що звертаються до неї, але не розуміє, для чого.
– Ваш рік народження!
Белла радісно сплескує в долоні.
– А! От що! Сімдесят восьмий.
– Повний, будь ласка!
– Тисяча дев’ятсот.
Лікарка незадоволено дивиться на Беллу.
Нарешті побачила мене, думає Белла. Є лікарі, які за зовнішнім виглядом пацієнта можуть встановити діагноз.
Що її болить, думає лікарка, акуратно витираючи серветкою сліди персика з рук і обличчя. Напевно, чоловік покинув і все почало боліти. Головний біль незрозумілого походження. Так.
Медсестра простягає лікарці через стіл обліковий журнал. Каже при цьому:
– Вчора по радіо чула, що температура води в Чорному морі 27 градусів.
– Ох! – театрально стогне лікарка. – 27 градусів! Окріп! Хочу в купальнику, і на море, і на місяць!
– То поїдьте, – несміливо вклинюється Белла.
– Поїдьте! Тут поїдеш! Як черга під кабінетом з ранку до вечора!
– А у вас немає відпустки?
Лікарка скоса позирає на Беллу. Запор, думає вона. Напевно, не може висратися. Я таких, як ця, бачу наскрізь. Боже, і чим я думала, коли ставала терапевтом?!
– Так, – лікарка діловито береться за роботу, – як звати?
– Белла.
– Белла? Ви угорка?
– Ні-ні, – Белла ніяковіє. – Але я два рази там була.
– Де?
– В Угорщині.
Лікарка перекидається з медсестрою кривими усмішками. Усе зрозуміло. Діагноз – психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.
– І як там, в Угорщині? – приязно щебече медсестра.
– Я була давно, чесно кажучи, уже погано пам’ятаю. Але купила собі там таку гарну бірюзову куртку.
Белла замріяно зітхає.
– Ту куртку, – продовжує вона, – зажувало в пральній машині, і довелося викинути все разом.
Двері кабінету прочиняються і в одвірку з’являється чиясь лисенька, але дуже вусата голова.
– Можна? – питає голова.
– Нє, ну які люди пішли! – зривається лікарка. – Зачекайте в коридорі! Не бачите, в мене женщіна!
Двері поспіхом зачиняються.
Лікарка рішуче береться за Беллу.
– Белла, сімдесят восьмого року народження. Тисяча дев’ятсот. Чого ви прийшли? ЩО ВАС БОЛИТЬ?
Белла мовчить. Вагається.
– Розумієте, мене… мене так щоб боліти, то нічого не болить. Просто… не знаю, чи ви зможете допомогти… чи це взагалі справа лікарів, не знаю…
– Женщіна! Або говоріть, або нікого не затримуйте! Люди під дверима чекають!
– Так-так, я вже кажу.
– Ну?
– Мені