Звірослов. Таня Малярчук
Григорівна різко, ніби її вдарило струмом, зупиняється.
– Вибачте, – повторює Белла, – ви терапевт з районної поліклініки, правда?
– Я? – Григорівна недовірливо вказує на себе пальцем. – А! Я. Терапевт.
– Ви, можливо, уже не пам’ятаєте мене, – бурмоче Белла, – я до вас вчора приходила…
– Справді, не пам’ятаю, знаєте, стільки пацієнтів за день, усіх неможливо запам’ятати…
– Так-так, це нічого… Я просто хотіла вибачитися…
– Вибачитися? За що?
– Я вас, – каже Белла, – поставила в таку ситуацію, в якій ви були змушені повестися погано. Але ви не винні.
Винна я. Не треба було приходити. Лікарі не можуть мені допомогти. Вибачте. Напевно, я просто хотіла з кимсь про це поговорити.
Григорівна якось втискається сама в себе, зменшується, відкриває свою велику лискучу сумку, зазирає в неї, а потім, ніби впевнившись, що сховатися там не вдасться, перекидає сумку через плече.
– Я згадала, – Григорівна говорить ледь чутно. – Вам сниться незнайомий мужчина.
– Вибачте, – повторює Белла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Вона відходить назад у свій скверик, де якраз закінчує вранішню трапезу бездомний зоопарк.
Григорівна ще трохи дивиться Беллі вслід.
Яка нагла, думає Григорівна, лікарі не можуть допомогти… Та лікарі все про тебе знають!
Григорівна скрикує, витирає гарячий піт з чола.
Вискакує з ліжка.
Одягає зіпраний банний халат і вибігає з квартири надвір.
Надворі свіжо. Тихо. Белла розкидає псам і котам по мисочках їжу. Григорівна вмощується на лавці поруч і мовчить. Белла теж мовчить, хоча відразу помічає гостю. Найбільший із псів, рудий, з білим кінчиком на хвості, незадоволено гарчить у бік Григорівни.
– Тш… – Белла гладить пса по спині, і той заспокоюється.
– А мені сниться війна, – ні з того ні з сього каже Григорівна. – Постійно сниться війна. Не знаю, звідки і чому. Дурниця якась.
Белла сідає поруч. Така навдивовижу спокійна, думає Григорівна, від неї віє спокоєм.
– Повно крові, повно трупів, бомби, танки, – каже Григорівна. – І звідки? Я ніколи взагалі не думала про війну, не була, не бачила, не чула. Ніхто з моїх родичів і знайомих не вмирав на війні. За все життя ні одного фільму про війну не дивилася. Ну, може, лишень «Дом, в катором ти живьош». Так, тільки цей один фільм. Але самої війни там нема. Усі вмирають поза кадром.
Григорівна безпомічно схлипує.
– Може, вам треба просто відпочити, – видає Белла. Але насправді вона не знає, що сказати, бо не розуміється на снах.
– Я вже боюся лягати спати… А ви?
– Я ні. Не боюся. Я чекаю свого сну.
Белла раптом змінюється на лиці, стає замріяною.
Фу, думає Григорівна.
– А що він з вами робить уві сні… ну, ваш мужчина?
– Він мене вчить плавати.
– Що?
– Мої сни завжди однакові. Я по пояс у воді, і він у воді, і вчить мене плавати.
– Ви не вмієте плавати?
– Не вмію.
– Уві