Пригоди барона Мюнхгаузена. Рудольф Эрих Распе
часом витвір Распе набув у німецьких землях такої популярності, що до Боденвердера почали звідусіль з’їжджатися люди, воліючи на власні очі побачити барона- брехунця. Мюнхгаузенові довелося виставити довкруж маєтку слуг, аби ті обороняли його від зазіхань надто цікавих бюргерів, охочих повитріщатися.
Отак іще за життя, не зробивши нікому геть нічого поганого, барон Мюнхгаузен обернувся на літературного персонажа, який розчинив його справжню сутність. До нього приліпилося прізвисько короля-пустобреха й першого з-посеред брехунів. Отож навіть найближчі родичі барона зреклися його, звинувативши в тому, що він зганьбив їхнє ім’я.
Реальний Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен утратив усі свої статки й доживав віку на самоті в порожньому холодному будинку. Хворого барона доглядала єдина служниця. Коли незадовго до його смерті вона допомагала немічному старому чоловікові перевзутися й виявила, що у нього немає двох пальців на нозі, барон розсміявся і видав свій останній жарт: «Я позбувся їх під час полювання в Росії – мої пальці відкусив білий ведмідь!»
А що ж Распе? Він покинув цей світ на три роки раніше за свого героя. На гроші, зароблені від продажу книжок про Мюнхгаузена, письменник придбав шахту в Ірландії, але не встиг навіть почати видобувати вугілля, оскільки заразився висипним тифом, проти якого тогочасна медицина залишалася безпорадною.
У наші дні в Боденвердері ім’ям Мюнхгаузена названо вулицю, ресторан, готель, кінотеатр і навіть аптеку. Також там установили пам’ятник-фонтан, що зображає барона, котрий сидить на половині коня, а той жадібно припав до води. У садибі Мюнхгаузена сьогодні розмістилася мерія, а в приміщенні школи відкрили його музей. За два століття, що минули, у різних країнах видано близько шестисот книжок із продовженням пригод Мюнхгаузена й розповідями про нього самого. Притому деякі з них написали його нащадки – ті, хто колись соромився свояцтва зі славнозвісним бароном- брехуном.
Частина I
Пригоди на суходолі
Пригода перша
Якось я подався в мандри до Росії. Я вирушив зі свого помешкання якраз посеред зими, бо зі свідчень усіх мандрівників достеменно знав, що на півночі Німеччини, Польщі, Курляндії та Ліфляндії дороги ще карколомніші за ті, що ведуть до храму Чесноти. Лише сніг із морозом пригладжують їх – без жодного втручання можновладців, які мали б турбуватися про вигоди для населення.
Поїхав я верхи. Це найпрактичніший спосіб подорожувати, якщо, звісно, йдеться про відбірного коня та вправного наїзника. Верхи на власному коні вже точно не вляпаєшся неждано-негадано в суперечку з якимось прискіпливим німецьким поштмейстером, та й вимучений спрагою погонич не возитиме тебе від шинка до шинка.
Одягнувся я в дорогу доволі легко, і холод добряче дошкуляв мені, що далі я просувався на північний схід. Важко собі й уявити, як при такій холоднечі та негоді почувався нещасний старигань, на якого я випадково натрапив