Пригоди барона Мюнхгаузена. Рудольф Эрих Распе
мене мій шомпол упав на землю з нанизаними на нього сімома куріпками, котрі, мабуть, неабияк здивувалися, опинившись аж так несподівано на рожні.
Недарма кажуть: «Боже, поможи, та й сам не лежи». Але на цьому моя дивна пригода не завершилася. Піднявши із землі шомпол із нанизаною птицею, я вже хотів був заховати його до своєї мисливської сумки. Та враз помітив, що куріпки, виявляється, засмажилися на шомполі, який розпікся від пострілу. Пір’я з них облетіло, а м’ясо так апетитно зарум’янилося, що зоставалося лише покласти їх на тацю та подавати до столу. До того ж, дичина набула пікантного присмаку, який припав би до вподоби не одному витонченому гурманові.
Ще іншого разу, коли я полював у густих лісах Росії, попалася на моєму шляху чудова чорно-бура лисиця. Було б шкода зіпсувати її цінне хутро кулею або зарядом шроту. Лисиця ж стояла спокійно, притулившись до дерева. В одну мить я дістав кулю зі своєї рушниці, вклав на її місце великий теслярський цвях й вистрілив так влучно, що прибив пухнастого хвоста красуні просто до дерева. Тоді неквапом підійшов до лисиці, взяв свого мисливського ножа, розсік їй навхрест шкуру на морді та почав шмагати тварину нагайкою. Лисиця рвучко вискочила зі своєї шкури й чкурнула світ за очі. Я натомість повернувся додому з багатим та неушкодженим трофеєм.
Буває таке, що якась випадковість або удача виправляють наші помилки. У цьому я сам переконався незабаром після однієї події, про яку вам розповім. Колись побачив я у лісовій гущавині дике поросятко, за яким бігла велетенська кабаниця. Я вистрелив у них, але, от лихо, схибив. Аж дивлюся: що за дивина? Вціліла після пострілу звірина мала б умить дременути у хащі, а свиня ж стоїть на місці як укопана. Підійшов я ближче, придивився до неї, і зрозумів – вона вже геть осліпла від старості. От вона й трималася зубами за хвоста свого поросяти, яке чесно виконувало власний синівський обов’язок, водячи стару за собою. Куля, що пролетіла так успішно для них і так невдало для мене – між свинею та її дитинчам, – розітнула цю живу прив’язь. Поранене порося- поводир кинулося навтікача, а розгублена сліпа свиня, звісно, зупинилася, не випускаючи з пащі відстреленого кінчика поросячого хвоста. Недовго думавши, я вхопився за цей кінчик і спокійнісінько повів сліпу кабаницю до себе додому – без найменшого опору безпорадної старої тварини.
Хоч які страшні дикі свині, проте вепри куди лютіші й небезпечніші за них. Одного разу я, не готовий ні до нападу, ані до захисту, натрапив несподівано в лісі на розлюченого вепра. Ледь-ледь пощастило мені сховатися від нього за могутнім дубом. Тоді оскаженілий звірюган кинувся за мною і з такою силою вдарив іклами у стовбур дуба, що вони глибоко вп’ялися у дерево й застрягли. «Постривай-но, – подумав я, – тепер тобі не вирватися». Схопивши камінь, я почав забивати ним ікла вепра ще глибше у твердий дуб. Хай там як пручався кабанисько, лютуючи від болю, але його відчайдушні зусилля геть зовсім йому не допомагали. І довелося цьому хижаку хоч-не-хоч чекати на моє повернення із сусіднього