Пригоди барона Мюнхгаузена. Рудольф Эрих Распе
тлінний світ, імовірно, для того, щоб переселитись у Валгаллу та бенкетувати там серед героїв, котрі здобули безсмертя.
Пригода друга
Годі й переповісти безліч інших веселих витівок, у яких нам, відповідно до обставин, належала роль то дійових осіб, а то глядачів. Однак зараз маю на думці потішити вас, мої любі слухачі, розповіддю про незрівнянно дивніші й цікавіші пригоди – під час полювань.
Було б зайве, шановне панство, нагадувати про те, що я найбільше любив товаришувати з людьми, котрі мали пристрасть до шляхетної мисливської забави й розумілися в ній. Завжди нові враження від полювання, а також несказанний успіх, який супроводжував мене у мисливських пригодах, роблять ці спогади про часи моєї молодості винятково цікавими.
Одного ранку визирнув я з вікна своєї спальні й аж зойкнув: розташований по сусідству великий став повністю вкрила чимала зграя диких качок. Не гаючи часу, схопив я рушницю, яка стояла поруч у кутку, і так стрімко збіг сходами, що аж тріснувся головою об одвірок.
З очей мені посипалися іскри, одначе, зволікати я не міг, отож, тамуючи біль, побіг далі. Наблизившись до ставка на відстань пострілу, я вже хотів був прицілитися, аж тут із жахом помітив, що під час удару об одвірок від моєї рушниці відскочив кремінь.
Що залишалося мені робити? Адже важила кожна хвилина. На щастя, я згадав про іскри, які щойно сипалися з моїх очей. Хутенько відвівши гачок, я прицілився у ласу здобич і з усієї сили гахнув кулаком собі просто в око. Від сильного удару з ока знову полетіли іскри, порох запалав, пролунав постріл, і я вклав на місці п’ять пар качок, чотирьох попелюхів та двох лисок.
Міцний дух – головне для молодецького завзяття, ось що я вам скажу. Вояки й мореплавці часто рятували собі життя саме завдяки цій рисі характеру. Проте й мисливцям стійкість духу не раз і не два стає у пригоді.
Пригадую, як одного разу натрапив я на берег якогось озера і там теж побачив із півсотні диких качок. Та цього разу вони, як на лихо, розпливлися по всьому широчезному плесі, тож годі було сподіватися вполювати одним пострілом більше двох-трьох. На біду, у моїй рушниці залишився останній заряд.
Одначе мною заволоділо непереборне бажання неодмінно забрати додому всю птицю, що злетілася до озера, позаяк на обід до мене мало завітати чимале товариство. Нараз мені зайшла в голову чудова ідея. У моїй мисливській сумці ще лежав шматочок сала – залишок узятої з дому провізії. Я взяв собачий мотузок, розпустив його, щоб зробити якомога довшим, прив’язав до кінця сало і, сховавшись у прибережному очереті, закинув цю приманку у воду. Незабаром, на моє щастя, її помітив один дикий качур. Він стрімголов підплив до сала й жадібно проковтнув таке ласе частування. Інші качки кинулися слідом за ним.
Та сало було слизьке, воно легко сковзнуло крізь усі нутрощі качура і, вискочивши з іншого кінця, знову опинилося у воді. А там його вмить підхопила друга качка, а потім – третя, четверта, і так, по черзі