Колекціонер. Джон Фаулз
розчувши.
– Він не такий, як ти думаєш, – не зупинявся я.
Раптом вона присіла на бильце крісла – це все, здається, було для неї занадто важко.
– Ти маєш на увазі: містер Синґлтон наказав тобі мене викрасти?
Я кивнув.
– Але я знаю його дочку. Він… ой, це якесь божевілля, – пробурмотіла вона.
– Пам’ятаєш дівчину з Пенгерст-роуд?
– Яку?
– Ту, яка зникла три роки тому.
Це вже я вигадав. Того ранку в мене розум працював блискавично. Мені так здавалося.
– Я тоді, мабуть, була не в місті, а в школі на заняттях. Що з нею сталося?
– Не знаю. Знаю тільки, що це він.
– Що – він?
– Не знаю. Не знаю, що з нею сталося. Але, хоч що там сталося, це зробив він. Більше про неї ніхто не чув.
Раптом вона запитала:
– У тебе немає цигарок?
Я незграбно дістав із кишені пачку та запальничку і простягнув їй. Не знаю, може, я мав їй прикурити, але це виглядало б по-дурному.
Я сказав:
– Ти нічого не їла.
Вона тримала цигарку дуже жіночно, між пальцями. Джемпер вона почистила. У кімнаті будо задушливо.
Вона не звернула уваги на мої слова. Дивно це виглядало. Я знав, вона розуміє, що я брешу.
– Ти хочеш мені сказати, що містер Синґлтон – сексуальний маніяк, викрадає дівчат, а ти йому допомагаєш?
Я відповів:
– Мушу. Я вкрав гроші з банку, і якщо це розкриється, то сяду в тюрму, от я і в його руках, розумієш.
Весь цей час вона дивилася просто на мене. Вона мала великі ясні очі, дуже допитливі й уважні. (Але водночас то не була некрасива, надмірна допитливість.)
– Але ж ти виграв великі гроші, чи не так?
Я зрозумів, що всі мої карти сплутано. Мені стало жарко і незручно.
– Так чого ж ти йому не віддав ті гроші? Скільки там було – сімдесят тисяч фунтів? Ти вкрав більше? Чи, може, ти йому просто заради розваги допомагаєш?
– Є ще й інше, чого я тобі сказати не можу. Я в його владі.
Вона стояла, заклавши руки в кишені спідниці. Для різноманітності стала роздивлятися себе в дзеркалі (звичайно, металевому, а не скляному).
– І що він хоче зі мною зробити?
– Не знаю.
– Де він зараз?
– Приїде. Я його чекаю.
З хвилину вона помовчала. Потім раптово змінилася на обличчі, немовби подумала про щось огидне: мої слова скидалися на правду.
– Он як, авжеж. Це, напевне, його будинок у Саффолку.
– Так, – сказав я, подумки хвалячи себе за розум.
– У нього немає будинку в Саффолку, – крижаним тоном заявила вона.
– Ти не знаєш, – відказав я, але це прозвучало слабко.
Вона збиралася розмовляти, але я відчував, що треба закінчувати з запитаннями. Я не знав, що вона така спостережлива. Не як нормальні люди.
– Я прийшов спитати, чого ти хочеш на сніданок: є каша, яйця і таке інше.
– Я не хочу снідати, – відмовилася вона. – Ця мерзенна мала кімната. І наркоз. Що це було таке?
– Я не знав, що тобі від нього стане погано. Слово честі.
– Що ж тебе