Колекціонер. Джон Фаулз
що я їй першого ж дня стільки розповів і як вона виставила мене дурнем. Іноді я вже був майже готовий спуститися до неї й відвезти її до Лондона, як вона просила. Я міг би поїхати за кордон. А потім я думав про її обличчя і косу, яка перекинута трохи вбік і перекручена, як вона стоїть, ходить, про її дивовижні ясні очі. І розумів, що не можу цього зробити.
Після сніданку – цього ранку вона з’їла трохи каші й випила кави, за їжею ми не розмовляли – вона, коли я прийшов, уже вдяглася, але ліжко було застелене не так, як учора, отже, вона в ньому спала. У кожному разі, вона зупинила мене, коли я збирався йти:
– Я хочу з тобою поговорити.
Я зупинився.
– Сідай, – запропонувала вона.
Я сів у крісло біля сходів донизу.
– Ну дивись, це ж божевілля. Якщо ти любиш мене у хоч якомусь справжньому значенні слова, ти не можеш хотіти тримати мене тут. Ти ж бачиш, мені тут погано. Це повітря, я не можу дихати вночі, я прокинулася з головним болем. Я помру, якщо ти мене тут довго триматимеш, – вигляд у неї справді був стурбований.
– Це буде недовго. Обіцяю.
Вона встала біля комода і зміряла мене поглядом.
– Як тебе звати? – спитала вона.
– Клеґґ, – відповів я.
– А ім’я?
– Фердинанд.
Вона кинула на мене швидкий гострий погляд.
– Неправда,[4] – заперечила вона. Я згадав, що маю в кишені новий гаманець, на якому золотом написано мої ініціали, і показав їй. Вона ж не знала, що «Ф» – це Фредерик. Мені завжди подобалося ім’я Фердинанд, дивно, навіть до того, як я дізнався про неї. У ньому є щось іноземне й вишукане. Дядько Дик, бувало, називав мене жартома «лорд Фердинанд Клеґґ, маркіз комашок».
– Це просто такий збіг обставин, – сказав я.
– Люди, мабуть, називають тебе Ферді чи Ферд.
– Тільки Фердинанд.
– Слухай, Фердинанде, я не знаю, що ти в мені бачиш. Я не знаю, чому ти закоханий у мене. Можливо, я б змогла в тебе закохатися деінде. Я… – здається, вона не знала, що сказати, а це було дивно, – Мені справді подобаються уважні, добрі чоловіки. Але я ну ніяк не могла б закохатися в тебе в цій кімнатці, я тут ні в кого не могла б закохатися. Ніколи.
Я пояснив:
– Я просто хотів дізнатися, яка ти.
Весь цей час вона сиділа на комоді і дивилася на мене, чекаючи, як на мене вплинуть її слова. Тож я відчував підозру. Я знав, що це випробування.
– Але ж не можна викрадати людей, просто щоб дізнатися, які вони!
– А я дуже хочу знати, яка ти. У мене не було такого шансу в Лондоні. Я не розумний, і взагалі. Не твого класу. Ти б ніколи не звернула на мене увагу в Лондоні.
– Це нечесно. Я не сноб. Я терпіти не можу снобів. І не суджу про людину за її зовнішністю.
– Я не звинувачую тебе, – сказав я.
– Ненавиджу снобізм! – вона говорила різко. Вона мала звичку деякі слова вимовляти з особливою силою, особливо їх наголошувати. – Дехто з моїх найкращих друзів у Лондоні, що називається, з робітничого класу. За походженням. Ми просто про
У відомій п’єсі Шекспіра «Буря» Фердинандом звати прекрасного принца, що в нього закохується і виходить за нього заміж дочка чарівника Міранда.