Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
спокійно Ліліан.
– У кого? У мене?
– У мого кравця. Вона впізнала, з якої майстерні походить моя сукня.
– І тобі байдуже?
– Ще й як! – сказала і глибоко вдихнула нічне повітря. – Проїдьмо площею Згоди. Сьогодні неділя, фонтани будуть підсвічені.
– У мене враження, що тобі все байдуже, чи ні? – поцікавився Клерфе.
Вона обернулася до нього, усміхнувшись.
– У певному, дуже особливому сенсі – так.
– Саме так я й думав. Що з тобою сталося?
«Я знаю, що помру, – думала вона, відчуваючи, як світло ліхтаря ковзає її обличчям. – І знаю це краще за тебе, ось у чому вся справа, ось чому те, що здається тобі просто хаотичним нагромадженням звуків, для мене і плач, і крик, і тріумф, ось чому те, що для тебе є повсякденним, я сприймаю як щастя, як дар долі».
– Поглянь, фонтани! – сказала вона.
Він повільно об’їхав майдан. Під срібно-сірим паризьким небом піднімалися блискучі промені, взаємно перепліталися і, мов закохані, кидалися в обійми. Фонтани шуміли, обеліск стояв освітлений тисячолітнім блиском свого існування, наче вертикальна, світла вісь серед непостійності фонтанів, які струменіли в небо й завмирали, долаючи земне тяжіння лише на мить, а потім, упокорені, знову прямували вниз, наспівуючи найдавнішу колискову на світі – монотонний гімн води, гімн про вічне відродження матерії і вічне знищення особистості.
– Яка краса! – захопилась Ліліан.
– Так, – кивнув Клерфе. – Тут стояла гільйотина. По той бік майдану стяли Марію-Антуанетту. Тепер тут струменіють фонтани.
– Їдьмо ще в Рон-Пуен, – сказала Ліліан. – Там теж є фонтани.
Клерфе мовчки їхав Єлисейськими полями. На Рон-Пуен вони почули той самий гімн спіненої води. Але тут навколо фонтанів виріс мініатюрний гай жовтих тюльпанів, які, наче виструнчені прусські солдати під час муштри, нащетинилися лісом багнетів.
– І все це тобі теж байдуже? – запитав він.
Ліліан на хвильку зосередилась. Повільно відірвала погляд від плюскоту й ночі. «Він мучиться, – подумала вона. – Як легко мені було викликати в ньому розкаяння!»
– Сподіваюся, байдуже, – сказала вона. – Я мовби розчиняюся, дивлячись на це. Хіба ти не розумієш мене?
– Ні. Я не хочу розчинятися ні в чому, я хочу завжди відчувати себе сильним.
– Я теж хочу.
– Власне, це й я маю на увазі. Коли людина не опирається, це дуже помагає.
У нього було величезне бажання – зупинити машину й поцілувати її, але він не знав, чим це може закінчитися. Він почувався якось дивно обманутим і радше б виїхав на клумбу, зім’яв жовті тюльпани, розкидав усе навкруги і, пригорнувши Ліліан, помчав з нею кудись. Але куди? Забрати її в якусь печеру, сховок, або назавжди залишитися прикованим до цього запитального погляду, до очей, які, як йому здавалося, ніколи не дивилися на нього відверто.
– Я кохаю тебе, – мовив він. – Забудь про все. Забудь про ту жінку.
– Чому? Навіщо тобі бути