Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
світовими чемпіонами з боксу й поетами.
Портьє позіхнув і прокинувся.
– У вас є ключ від кухні? – запитав Клерфе.
– Звісно. Мінеральна? Шампанське? Пиво?
– Будь ласка, принесіть з холодильника слоїк кав’яру.
– До холодильника я не можу дістатися, пане. Ключ у мадам.
– Тоді прошу збігати до ресторану «Лаперуз» на розі й принести від них кав’яр. Вони ще відкриті. Ми почекаємо тут. А в цей час я виконуватиму ваші обов’язки.
Він дістав із кишені гроші.
– Я не хочу кав’яру, – мовила Ліліан.
– А чого ти хочеш?
Вона завагалася.
– Клерфе, – сказала вона врешті. – У мене о цій порі досі не був жоден чоловік. Адже ти саме це хочеш знати?
– Правда, – втрутився портьє. – Мадам завжди повертається додому сама. Це ненормально, месьє. Принести вам шампанське? У нас ще є шампанське урожаю тридцять четвертого року, «Дом Периньон».
– Тягніть його сюди. Ви – золото! – вигукнув Клерфе. – А що у вас буде перекусити?
– Мені хочеться такої ковбаси, – Ліліан показала на вечерю портьє.
– Я віддам вам свою, мадам. У буфеті її скільки завгодно.
– Принесіть ковбасу з буфету, – сказав Клерфе. – І ще шматок чорного хліба і шматок брі.
– І пляшку пива, – додала Ліліан.
– А шампанського не хочете, мадам?
Обличчя портьє спохмурніло: він подумав про те, що його чайові змаліють.
– У будь-якому разі принесіть пляшку «Дом Периньон», – сказав Клерфе, – хоч би для мене одного. Я хочу сьогодні якось відсвяткувати.
– Що саме?
– Вибух почуттів. – Клерфе зайняв місце портьє. – Ідіть! Я за вас почергую.
– А ти вмієш користуватися цією штукою? – запитала Ліліан, показуючи на дошку чергового.
– Звичайно. Навчився під час війни.
Вона сперлася ліктем на стіл.
– Ти багатьох речей навчився на війні, правда?
– Більшість. Адже майже завжди є якась війна.
Клерфе занотував замовлення пляшки мінеральної води й побажання якогось мандрівника, щоб його розбудили о шостій ранку. Здивованому лисому чоловікові подав ключ до 12-го покою, а двом молодим англійкам ключі до номерів 24 і 25. З вулиці увійшов якийсь добряче захмелений чоловік і хотів довідатися, чи Ліліан вільна та скільки коштує.
– Тисячу доларів, – сказав Клерфе.
– Ти хіба здурів, стільки не коштує жодна жінка, – відказав пияк і зник серед ночі та плюскоту води на набережній.
Портьє приніс пляшки і ковбасу й заявив, що, якщо вони ще щось потребуватимуть, він готовий знову податися до «Тур д’Аржан» або в «Лаперуз». У нього, мовляв, є ровер.
– Завтра, – сказав Клерфе. – У вас знайдеться вільна кімната?
Портьє подивився на нього як на божевільного.
– Але ж у мадам є кімната.
– Мадам заміжня. Вона – моя дружина, – сказав Клерфе, черговий раз шокуючи портьє, бо він уже перестав