Маг. Джон Фаулз
У плоті й крові?
– Я відповім, якщо ви поясните, де закінчується плоть і починається свідомість.
– І у вас… гм… є якісь докази?
– Є, і то незаперечні. – Кончіс зробив паузу. – Призначені для людей, яким вистачає інтелекту збагнути їх.
– Ось це ви й мали на увазі, кажучи про обраних та ясновидців?
– І це теж.
Я замовк, зміркувавши, що мушу нарешті вибрати лінію поведінки. Почував цілком природну ворожість, яка наростала від усього, що діялося між нами; підсвідомий спротив, який вода чинить олії. Либонь, найкраще було б поводитися ввічливо й скептично.
– То ви мандруєте… як би це сказати… за допомогою телепатії?
Кончіс не встиг відповісти, за колонадою м’яко зачалапали чиїсь ноги. З’явившись перед нами, Марія вклонилася.
– Сас евхаристуме[75], Маріє. Вечеря готова, – проказав господар дому.
Ми звелися й рушили до концертної зали. Перш ніж поставити чарки на тацю, Кончіс зауважив:
– Не все вдається розтлумачити словами.
Я опустив очі.
– В Оксфорді нас навчали такого: якщо не вдається пояснити словами, то пояснення взагалі немає.
– Чудово, – усміхнувся він. – Чи можна називати вас на ім’я?
– Звичайно. Будь ласка.
Кончіс хлюпнув трохи узо в чарки. Ми цокнулися.
– Ігія сас, Ніколасе.
– Гія.
У цю мить я запідозрив, що він п’є зовсім не за моє здоров’я.
В кутку тераси виблискував стіл – неждано церемонійний острівець скла і срібла в напівтемряві. Горіла єдина лампа – висока, з темним абажуром. Спливаючи вниз, промені згущувалися на білій скатертині, відбивалися й примхливо, як на полотнах Караваджо, вихоплювали з пітьми наші обличчя.
Вечеря була розкішна. Варені у вині рибки, смаковите курча, сир із пряним ароматом трав і медово-сирний коржик, спечений, як запевнив Кончіс, за турецьким середньовічним рецептом. Вино мало легенький присмак живиці, ніби виноград зібрано десь поряд соснового бору, але ні в чому не нагадувало терпкого, схожого на скипидар пійла, яке я часом хиляв у селі. За їдою ми майже не розмовляли. Кончісові очевидно таке подобалося. Якщо й перекидалися заувагами, то тільки про страви. Він їв повільно й дуже мало, тож я вимів усе до крихти.
Насамкінець Марія принесла каву по-турецькому в мідному кавнику й забрала лампу, бо та привабила цілу хмару комах. Натомість поставила свічку. Пломінець рівно здіймався в безвітрі. До нього раз у раз підлітали настирливі нетлі, кружляли навколо, обпалювали крильця й відлітали. Закуривши, я сів лицем до моря, як і Кончіс. Він не мав охоти на розмову, і я був ладен почекати.
Раптом я почув, що хтось іде по жорстві. Звук кроків віддалявся в бік моря. Спершу я вирішив, що це Марія, хоч і здивувався, що в таку пору вона подалася на пляж. І зразу ж розпізнав, що це не її кроки. Не їй належать, як і рукавичка.
Легка, прудка, обережна хода, ніби хтось старається не привернути уваги до себе. Цілком можливо, що це дитина. Мій стілець стояв далеко від балюстради, й годі було глянути з-понад перил. Я зиркнув на Кончіса. Він задивився в пітьму й зовсім не зважав на ці звуки, немовби мав їх
Дякую (грец.).