Зворотний бік світів. Дара Корній
Поки Учитель Посолонь з великою Марою складали план, як допомогти світу Білих Вурдалаків ліквідувати наслідки нападу Стрибога та його вітрів, сам Стрибог якось несподівано відступив. І, на щастя, не встиг випалити весь світ неврів. Остап не вірив, що з’ява Посолоня та Мари зупинили його. Тоді що чи хто? Хлопець не розпитував. Лишень робив висновки з почутих розмов. Здається, тут справа в Мальві, яка втекла з Темного світу.
Мирослад з хлопцями йшли лісом. Ліс був доглянутий і з вигляду молодий та дужий. Постраждав від холоду та вогню лишень праліс. Сіра завіса з диму та гару вперто висіла над ним. Нехай і не така густа, як раніше, коли хлопці вперше її побачили. Стало зрозуміло: у пралісі досі щось горить. Сили Перуна поки зв’язані, а Посолонь самостійно не міг ліквідувати наслідки стихій швидко і аж у таких розмірах. Майже всі доступні хмари були виснажені Стрибогом, а їхні потуги використано та скинуто додолу. Частина пралісу затоплена, і з цим теж потрібно було давати раду.
Мирослад щось бубонів собі під ніс. Остап із Дужем мовчки йшли слідком, не дуже прислухаючись до того бурчання. Звісно, бубоніти було чого. Непрохані гості увірвалися в такий досконалий у своїй первозданності світ та накоїли в ньому безладу. Утім, можливо, це було і не звичайне невдоволене бубоніння, а лікувальні замовляння, які мали зцілити поранений світ неврів.
У молодому лісі було чудово: радісно перегукувалося птаство, тепле літнє повітря пестили духм’яні пахощі. Гуділи бджоли, кудись поспішали джмелі, тріпали кольоровими крильцями красені метелики та барвисті бабки, у мурашниках копошилися мурахи. Життя тривало, природа сама себе відновлювала, і Остап знав: зі світом неврів усе буде гаразд, бо стільки потуги та живих соків закладено в цій землі, у повітрі, у деревах, у травах, у небі, що відновитися вдасться і без додаткового втручання.
Дерева в лісі росли настільки густо, що поміж кронами заледве проглядалося блакитне небо та вгадувалося сонячне проміння по блукаючих клаптиках світла, котрі мандрували листочками та гілляччям у верховітті, досить кволо опускаючись додолу. Час від часу зустрічалися великі галявини бурелому, які доводилося обходити. Остап уважно та з повагою спостерігав за тим, як упевнено рухається його дідусь лісом. Навмання знаходив лишень йому відомі стежечки, геть непомітні в одноманітному для незнаючого ока краєвиді. Остап скосив очі на Дужа. Той важко дихав, ноги в нього кровили. Він не мав такого досвіду ходіння босоніж, як Остап.
Неподалік текла річка, до вуха долітало її наполегливе та рішуче жебоніння. Мирослад, передбачаючи запитання щодо неї, перестав бубоніти собі під ніс та кинув недбало через плече:
– Річка поруч. Зветься Стохід. Чому така назва? Скажу! Назва така, бо сто джерел вливають у неї свої води. Річка невелика, але багата на рибу, на раків та різну потрібну живність. Непотрібної живності в природі не існує. Запам’ятайте це! З річкою обов’язково ближче спізнаєтеся, по-іншому бути не може. А зараз… А зараз, хлопаки, вбирайте в себе цілюще повітря світу неврів та старайтеся