Коли подих стає повітрям. Пол Каланіті
до групи, і ми пішли оглянути притулок. У розмові з керівничкою я довідався, що багато тутешніх пацієнтів в ранньому дитинстві тонули і були врятовані. Я роззирнувся довкола і зауважив, що тут немає ніяких відвідувачів, крім нас. Це мене здивувало. І я спитав, чи це звичайна ситуація.
Керівничка пояснила, що спершу родичі приходять щодня, навіть двічі на день. Потім – через день. Потім – лише у вихідні. І так дедалі рідше й рідше, аж поки не обмежуються, скажімо, візитами на день народження і Різдво. Урешті більшість родин виїжджають кудись, якомога далі.
– І я не звинувачую їх – доглядати за цими дітьми досить важко, – сказала вона.
У мені закипала злість. Важко? Так, звісно, це важко, а відцуратися рідних дітей – виходить, легше? У одній кімнаті пацієнти майже нерухомо лежали на ліжках, розташованих під стінами рівними рядами, як у казармі. Я рушив вздовж одного ряду, поки не наштовхнувся поглядом на погляд дівчинки. Це була дівчинка-підліток, з темним скуйовдженим волоссям. Я зупинився і усміхнувся їй, намагаючись виявити якусь теплоту. Я взяв її за руку, рука була слабка. Але дівчинка заклекотіла горлом, подивилась мені в очі і всміхнулась.
– Бачите, вона всміхається, – сказав я працівниці притулку.
– Може бути, – відповіла та. – З ними часом складно сказати напевно.
Але я знав напевно: вона мені усміхалася.
Коли ми вже збирались повертатися в гуртожиток, я трохи затримався в кабінеті викладача. Він спитав:
– Як враження? Що скажеш?
І я у відповідь відверто поділився тим, що мене вразило: я не міг повірити, що батьки відцуралися цих бідних дітей; і одна дівчинка мені усміхнулась.
Викладач наш був справжнім ментором, він багато розмірковував і говорив про те, як пов’язані між собою наука та мораль. Я сподівався, що він погодиться зі мною.
– Так, – сказав він, – це добре. Я радий за тебе. Але іноді, знаєш, я думаю, що краще було б їм померти.
Я схопив свою сумку і пішов геть.
Але ж вона справді всміхалась, хіба ні?
Тільки згодом я зрозумів, що ця ознайомча поїздка додала новий аспект до мого розуміння того факту, що мозок зумовлює нашу здатність формувати стосунки і наповнювати сенсом життя. Але іноді це не спрацьовує.
Невідворотно наближався випуск, а я мав гнітюче почуття чогось незавершеного, недоробленого, недовченого, що вже ніяк не встигну надолужити. Я подав документи на магістерську програму з англійської літератури в Стенфорді, і мене прийняли. Я обрав літературу, щоб упритул розгледіти мову як мало не надприродну силу, що існує між людьми завдяки мозкові, який ховається під шкаралупкою черепа, сантиметр завтовшки, і проявляється в спілкуванні. Слово має якесь значення лише між людьми, і сенс життя, його цінності актуалізуються лише у міжособистісній взаємодії, яку ми формуємо. Отже, маємо комунікативний аспект людини – тобто «людську комунікативність» – як основу здобуття нових сенсів.