Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
причин.
– Ану?
– Дитина – це частина мене, – сказала вона, ледь помітно піднявши голову. – І байдуже, якщо це лише моє его.
– Віддаси до притулку?
– Не знаю.
– А хочеш?
– Ні. Хочу залишити.
Він замовчав. Френні здалося, що вона відчула його незгоду.
– Думаєш про університет, так? – спитала вона.
– Ні, – сказав Пітер і підвівся.
Він поклав руку на поперек і з насолодою скривився, коли хруснула спина.
– Думав про те, що ми вдосталь наговорились. І що тобі не варто вирішувати все одразу.
– Мама повернулася, – сказала вона.
Він обернувся, відстежуючи її погляд, і побачив, як на під’їзну доріжку завертає їхній універсал. Хромоване оздоблення зблиснуло останніми рештками денного світла. Карла помітила їх, посигналила та радісно помахала.
– Мушу їй розповісти, – мовила Френні.
– Так. Але, Френні, спершу подумай день-два.
– Гаразд.
Вони позбирали реманент і разом рушили до універсала.
Розділ 7
У тьмяному світлі, яке накриває землю між заходом сонця й повною темрявою, в одну з кількох хвилин, які кінорежисери звуть магічною порою, Вік Пелфрі прийшов на деякий час до тями, виринувши із зеленого марення.
«Я помираю», – подумав він, і слова чудернацько задзвеніли в його голові. Вік навіть повірив, що промовив їх уголос, хоча то була лише думка.
Він роззирнувся й побачив, що лежить на лікарняному ліжку – його підняли, аби легені Віка не потонули в мокротинні. Простирадло зафіксовано великими мідними шпильками, поручні піднято. «Пропасниця била, чи що, – подумав він із легким зачудуванням. – Певне, хвицяв, як кінь». І з запізненням: «Де це я?»
Навколо шиї йому пов’язали нагрудник, і тканина була заляпана згустками слизу. Голова боліла, і в ній танцювали химерні, невловимі думки. Вік зрозумів, що це залишки марення… і що воно повернеться. Він захворів, і настало лише тимчасове полегшення – про одужання не йшлося.
Він підніс до голови правицю і, скривившись, відсмикнув її, як від розпеченої плити. Палає вогнем, ще й трубками напхали. Дві прозорі трубочки стирчать із носа. Одна зміїться з-під лікарняного простирадла – вона веде до пляшки на підлозі, і він точно знає, куди встромили другий кінчик. Ще дві кріпляться до пляшок, що звисають із підставки біля ліжка, а далі вони з’єднуються літерою «Y», нижній кінчик якої встромили в його руку трохи нижче від ліктя. Парентальне живлення.
Йому подумалося, що на цьому можна й зупинитися, та були ще й дроти. Кріпилися до голови. До грудей. До лівиці. Ще один прифігачили до його пупа. І, наче цього замало, щось загнали просто в дупу. Що то в біса таке? Гівнорадар?
– Гей!
То мав бути гучний, обурений крик. Та з нього вичавилося лише жалюгідне шепотіння дуже хворої людини. Вилізло в оточенні мокротиння, яке його душило.
Мамо, Джордж загнав коня?
Це