Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
Що таке з моїм чоловіком?! Ми помремо?! Мої діточки теж помруть?!
Кожну дитину вона тримала в захвáті, наче рестлер, – їхні голови стирчали в неї з-під пахв, зариваючись у чималі груди Лайли. Люкові з Боббі було явно незручно, і вони здавалися настраханими й присоромленими галасом, що здійняла їхня мати.
– Чому ніхто не відповість?! Це ж Америка!
– Та заткайте її нарешті, – прогарчав ззаду Кріс. – Клята жінка галасує гірше за подерту платівку.
Один військовий змусив її випити склянку молока, і вона справді замовкла. Решту польоту Лайла Брюетт провела, спостерігаючи за полями внизу й мугикаючи під ніс. Стю подумав, що в склянці було не лише молоко.
Коли вони приземлилися, на них чекали чотири лімузини марки «кадилак». У три з них загрузилися арнеттівці. У четвертий сів військовий ескорт. Стю гадав, що ті діди без обручок (і, певне, без близьких родичів) наразі також сиділи в цій будівлі.
Над дверима загорілося червоне світло. Коли компресор, помпа абощо зупинилося, поріг переступив чоловік в одному з тих космічних скафандрів. Доктор Деннінґер. Молодий, чорнявий, з оливковою шкірою, гострими рисами обличчя та улесливим ротом. Він почапав до Стю.
– Петті Ґрір каже, що ви завдали їй клопоту, – почулося з динаміка на грудях Деннінґера. – Вона дуже засмучена.
– Їй не варто засмучуватися, – спокійно промовив Стю.
Було важко говорити отак невимушено, та він знав, що не варто показувати свій страх цьому чоловікові. Деннінґер виглядав і поводився, як ті, хто знущається зі своїх підлеглих і їздить на них, як може, а перед начальством скаче, як зрадливий собака. Такими людьми можна користуватися доти, доки вони гадають, що ви допомагаєте цабе з нагайкою. Однак якщо вони почують страх, то нагодують тим самим черствим тортом – зверху тоненька помадка з «вибачте-не-можу-нічого-сказати», а під низом сама зневага до тупих цивільних, які прагнуть знати більше, ніж треба.
– Мені потрібні відповіді, – сказав Стю.
– Вибачте, але…
– Коли хочете, щоб я з вами співпрацював, мусите дечим зі мною поділитися.
– Через деякий час ви…
– Інакше додам вам трохи дьогтю.
– Ми це знаємо, – зневажливо мовив Деннінґер. – Просто в мене немає повноважень що-небудь розказувати, містере Редман. Я й сам майже нічого не знаю.
– Гадаю, ви брали мою кров на аналізи. Не забув я ваші голки.
– Так, – знехотя проказав Деннінґер.
– Навіщо?
– Містере Редман, повторюю: я не можу сказати вам того, чого сам не знаю.
Зневажливість повернулася до голосу Деннінґера, і Стю схилявся до того, що той каже правду. Він тут виконував лише брудну роботу, і йому це не дуже подобалося.
– Моє місто на карантині.
– Про це я також нічого не знаю.
Однак Деннінґер відвів очі, і цього разу Стю вирішив, що він бреше.
– Як так, що про це нічого не показують? – він тицьнув пальцем на прикручений до стіни телевізор.
– Прошу?
– Коли