Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
написи – недавні, старі, в основному безграмотні: ТУТ ПОВНО ВОШЕЙ. ЛУЇС ДРАҐОНСКІ, 1987. БІЛА ГАРЯЧКА ЦЕ КРУТО. ДЖОРДЖ РЕМПЛІНГ ДРОЧУН. СЮЗАННО Я Й ДОСІ ТЕБЕ КОХАЮ. ДЖЕРРІ, ЦЯ КАТАЛАЖКА ПОВНА ПАРАША. КЛАЙД Д. ФРЕД 1981. Усюди були малюнки великих обвислих членів, гігантських грудей та грубо нарисовані піхви. Усе це підказало Нікові його місце перебування. Він лежав у в’язничній камері.
Нік обережно сперся на лікті, звісив ноги (на них були паперові бахіли) і, скориставшись інерцією, сів. У голову вдарив сильний, проте не надпотужний біль, а спина лячно затріщала. Шлунок загрозливо гойднувся в нутрі, і Ніка вхопила запаморочлива нудота – той нищівний її різновид, що примушує молити Господа про порятунок.
Нік не міг ані кричати, ані благати, тож притулив руку до щоки, зігнувся над колінами й почекав, доки минеться. За деякий час нудота відступила. Пальцями Нік відчував приклеєний до щоки лейкопластир і, скривившись, вирішив, що ескулап, який латав його обличчя, для певності наклав кілька швів.
Хлопець роззирнувся. Він був у вузенькій камері, що формою нагадувала покладену набік коробку з-під солоних крекерів. За койкою виднілися ґрати. Біля узголів’я стояв унітаз без сидіння та кришки. Якомога обережніше Нік задер голову й побачив ззаду маленьке заґратоване вікно.
Аби впевнитись, що він не зомліє, Нік трохи посидів на краю койки, а потім спустив безформні сірі штани, присів на унітаз і, певне, з годину справляв малу потребу. Тоді підвівся, тримаючись за койку, наче старий дід. Нік з острахом поглянув в унітаз, та крові там не було – звичайна чиста сеча. Він спустив воду.
Нік обережно наблизився до ґрат і визирнув у короткий коридор. Ліворуч була мавпарня. На одній із п’яти койок лежав якийсь старигань. Його рука звисала на підлогу, наче шматок деревини, винесений на берег. Праворуч коридор закінчувався дверима, підпертими колодкою, щоб не зачинялися. Посеред проходу зі стелі звисала лампа із зеленим абажуром. Подібні лампи Нік бачив у більярдних залах.
З’явилася тінь. Ковзнула відкритими дверима, і в коридор зайшов дебелий чоловік у зеленавій літній уніформі. З портупеї в нього звисав великий пістолет. Він засунув великі пальці в кишені штанів і мовчки роздивлявся Ніка мало не хвилину. Нарешті промовив:
– У дитинстві ми з друзями піймали на пагорбах пуму, пристрелили її, а тоді приволокли до міста. Тягли ґрунтовою дорогою миль двадцять. Коли дочапали додому, від тварини мало що залишилося – жалюгіднішого видовища я ніколи не бачив. Ти, хлопче, на другому місці.
Ця промова здалася Нікові вигостреною, виплеканою, заготовленою для приблуд, які іноді потрапляли до заґратованої коробки з-під крекерів.
– Маєш ім’я, Бабалуґо?
Нік приставив пальця до набряклих, посічених губ і похитав головою. Він затулив рота, а тоді відняв руку, прокреслив у повітрі плавну діагональну дугу й знову похитав головою.
– Що? Не вмієш говорити? Що це ще за тралі-валі?
Слова були начебто дружніми, та Нік не чув їхнього тону. Він вихопив із повітря уявну ручку та вдав, наче щось пише.
– Дати