Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
за плече сталевою хваткою. Нік рвучко задер голову.
– За порядком у цих камерах слідкує моя дружина, – сказав Бейкер, – і я не бачу жодної потреби в тому, щоб ти тут смітив. Підніми й викинь в очко.
Нік зігнувся, скривившись від болю в спині, і підхопив із підлоги паперову кульку. Він підійшов зі сміттям до туалету, кинув його у воду, а тоді поглянув на Бейкера та звів брови. Шериф кивнув.
Нік повернувся до ґрат. Цього разу він писав довше, і олівець над блокнотом аж пурхав. Бейкер задумався над тим, що, мабуть, навчити глухонімого читати й писати було хитромудрим завданням, і, певне, у цього Ніка Андроса під чубом непогана апаратура, раз він усе вловив. У Шойо, штат Арканзас, були індивіди, які так цього нормально й не навчились, і в Зака збиралася саме така публіка. Та навряд чи про це здогадається хлопчина, якого щойно занесло до їхнього міста, чи не так?
Нік просунув записник крізь ґрати.
«Я багато подорожую, та я не волоцюга. Учора весь день працював на Річа Еллертона – десь за 6 миль західніше звідси. Я вичистив його сарай + накидав сіна на горище. Минулого тижня я ставив паркан у Воттсі, шт. Окл. Ті, які мене відлупцювали, забрали мою тижневу зарплатню».
– Ти впевнений, що працював саме на Річа Еллертона? Ти ж знаєш, я можу це перевірити.
Бейкер вирвав сторінку з Ніковим поясненням, склав її вчетверо та сховав у нагрудну кишеню.
Нік кивнув.
– Бачив його собаку?
Нік кивнув.
– Що то був за пес?
Нік показав Бейкеру, щоб той дав йому блокнота.
«Великий доберман, – написав він. – Але лагідний. Не злий».
Бейкер кивнув, розвернувся й пішов назад до офісу. Нік стояв біля ґрат і спостерігав за дверима. За хвильку Бейкер повернувся з великою в’язкою ключів, відімкнув камеру та відкрив ґрати, відсунувши їх убік.
– Заходь до офісу, – сказав Бейкер. – Будеш снідати?
Нік похитав головою, а тоді показав на мигах, наче щось наливає та п’є.
– А, кави? Второпав. З вершками та цукром?
Нік похитав головою.
– П’єш, як справжній мужик, так? – засміявся Бейкер. – Ходімо.
Бейкер рушив попереду, і хоча він говорив, Нік не знав, що саме, бо бачив не губи, а спину.
– Я не проти товариства. У мене безсоння. Таке, що сплю я не більш ніж три-чотири години. Жінка хоче, шоб я з’їздив у Пайн-Блафф до одного модного лікаря. Якщо так буде й надалі, то візьму й поїду. Ну, сам подивись – п’ята ранку, ні світ ні зоря, а я сиджу й наминаю яйця зі смаженою картопелькою із сусіднього придорожнього кафе.
Він розвернувся на останній фразі, і Нік уловив лише «із сусіднього придорожнього кафе». Хлопець звів брови й знизав плечима, висловлюючи спантеличеність.
– Та байдуже, – сказав Бейкер. – Принаймні такому молодому парубкові.
В офісі шериф налив Нікові чашку чорної кави зі здоровецького термоса. Бейкерів недоїдений сніданок стояв на розкритій обліковій книзі, що лежала посеред робочого столу. Він сів і підсунув їжу. Нік відсьорбнув кави. У роті запекло, та смакувала вона чудово.
Він постукав шерифа пальцем по плечу,