Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
кутку бару (четверо або п’ятеро), коли вони повискакували з темряви та кинулися на нього.
Нік відбивався як міг: поклав одного селюка, другому розтовк носа – судячи зі звуку, навіть зламав. На одну-дві секунди йому здалося, що він може їх подужати. Він бився мовчки, і це їх трохи збентежило. Вони були дещо розслабленими, адже, мабуть, таким чином поклали не одного подорожнього і, напевне, не очікували, що цей сухорлявий хлопчина з рюкзаком дасть їм гідну відсіч.
А тоді один із них поцілив Нікові в нижню губу, розквасивши її чимсь схожим на університетський перстень; до рота йому ринув смак теплої крові. Захитавшись, Нік позадкував, і хтось скрутив йому руки. Він пручався, як навіжений, і спромігся вивільнити одну руку, коли на обличчя, немов місяць-утікач, опустився кулак нападника. Перш ніж той кулак стулив йому праве око, Нік знову побачив той перстень – метал тьмяно виблискував у сяйві зірок. Зірки затанцювали й перед очима, і Нік відчув, як свідомість почала розпорошуватись і відчалювати в незнане.
Перелякавшись, він почав борсатися з іще більшою люттю. Перед ним вигулькнув той мужик із перснем, і, аби його знову не порізало, Нік копнув того ногою в живіт. З Персня вибило дух, і він зігнувся навпіл, вичавлюючи із себе гавкіт, схожий на те, як відсапується тер’єр із ларингітом.
Його оточили. Ті бугаї, що називали себе «мєсними», амбали в кремезних робітничих черевиках і сірих сорочках із підкоченими рукавами, під якими випирали помережані ластовинням біцепси, здавалися Нікові лише тінями. Сплутане масне волосся спадало на їхні лоби. В останніх залишках денного світла все це почало здаватися гидким сном. У відкрите око затекла кров. Рюкзак зірвали з плечей. На Ніка посипався град ударів, і він перетворився на маріонетку, що підстрибувала на старих потертих нитках. Свідомість не полишала його остаточно. Єдиними звуками було те, як вони гамселили його з важким хеканням, та плинне щебетання дрімлюги в глибині сосняку, що ріс неподалік.
Перстень зіп’явся на хисткі ноги.
– Держіть його, – мовив він. – Держіть його за волоси.
Його підхопили за руки. Ще хтось учепився в його пружне чорне волосся.
– Чо він не кричить? – почувся знервований голос. – Чо він не кричить, Рею?
– Я ж говорив тобі не казать наші імена, – прогарчав Перстень. – Міні похуй, чо він не кричить. Я його оддєлаю. Засранець мене довбонув. Клятий мухльовщик, от він хто.
Він замахнувся кулаком. Нік відсмикнув голову вбік, і перстень лише подряпав його щоку.
– Я ж сказав держать! – гаркнув Рей. – Ви тьолки, чи шо?
Кулак знову полетів униз, і Ніків ніс перетворився на розчавлений, заюшений помідор. Дихання стало здавленим сопінням. Свідомість звузилася до гострого, завтовшки з олівець променю. Щелепа відвисла, і він ковтнув нічного повітря. Знову заспівала солодку пісню самотня дрімлюга. Нік не чув її ні цього разу, ні попереднього.
– Держать, – сказав Рей. – Держать, я сказав.
Кулак шугонув униз. Зуби проорав університетський