Протистояння. Том 1. Стівен Кінг
які краще обстригти. Армія – наші мати й батько. Коли приходиш додому й бачиш, що матір зґвалтовано, а батька побито й пограбовано, перш ніж дзвонити в поліцію або починати розслідування, ти прикриваєш їхню наготу. Бо ти їх любиш».
Ні до, ні після того Старкі не чув такої гарної промови.
Тож він відімкнув нижню шухляду стола й намацав там тоненьку блакитну папку, перев’язану червоною плівкою. «ЯКЩО ПЛІВКУ РОЗІРВАНО, ПОВІДОМТЕ ВСІ ОХОРОННІ ПІДРОЗДІЛИ» – було зазначено на обкладинці. Старкі розірвав плівку.
– Перша базо, ви там? – торохкотів голос. – Ми вас не чуємо. Повторюю, не чуємо.
– Я тут, «Леве», – сказав Старкі.
Він відкрив книгу на останній сторінці й провів пальцем колонкою, відміченою як «НАДЗВИЧАЙНІ КОНСПІРАТИВНІ КОНТРЗАХОДИ».
– «Леве», чуєте мене?
– Ясно й чітко, Перша базо.
– Троя, – підкреслено сказав Старкі. – Повторюю, «Леве»: Троя. Будь ласка, підтвердьте. Вам слово.
Тиша. Далеке мимрення білого шуму. Старкі мимохіть пригадав саморобні рації з дитинства, які виготовляли з двох бляшанок «Дель Монте» й двадцяти ярдів вощеної нитки.
– Повторюю…
– О Боже! – захлинувся молодий голос у Сайп-Спрінгс.
– Підтверджуй, синку, – сказав Старкі.
– Т-троя, – промовив голос. А потім іще раз, упевненіше: – Троя.
– Дуже добре, – спокійно сказав Старкі. – Благослови тебе Бог, синку. Кінець зв’язку.
– І вас, сер. Кінець зв’язку.
Клацнуло. Загудів білий шум. Знову клацнуло. Тиша. А тоді почувся голос Лена Крейтона:
– Біллі?
– Так, Лене.
– Я все записав.
– Чудово, Лене, – втомлено промовив Старкі. – Складай звіт так, як вважаєш за потрібне. Як вважаєш за потрібне.
– Біллі, ти не розумієш, – сказав Лен. – Ти вчинив правильно. Гадаєш, я цього не розумію?
Старкі дозволив повікам зімкнутися. На мить усі солодкі «колеса» полишили його.
– Благослови й тебе Бог, Лене, – сказав він тремким, близьким до зриву голосом.
Старкі вимкнув зв’язок і повернувся до монітора № 2. Чоловік склав руки за спиною, як «Блек Джек» Першинг – так, ніби оглядав свої війська. Він спостерігав за Френком Д. Брюсом та місцем його останнього спочинку. Трохи згодом Старкі заспокоївся.
Коли виїхати із Сайп-Спрінгс на трасу 36 і рухатися нею в південно-східному напрямку, то за день опинишся в Х’юстоні. Автомобіль, який мчав на швидкості вісімдесят миль на годину, був трирічним «понтіаком-бонвілем». Коли він вискочив на вершину пагорба й погнав донизу, виявилося, що дорогу заблокував непоказний «форд», і мало не сталась аварія.
Водій, тридцятишестирічний позаштатний кореспондент популярної «Х’юстон Дейлі», тупнув на гальма з підсилювачем – завищали шини, і ніс «понтіака» спочатку пірнув, а тоді хвицнув ліворуч.
– Святий Боже! – закричав із пасажирського місця фотограф.
Він упустив фотоапарат на