Код да Вінчі. Ден Браун
до туалету.
Попередні шістдесят секунд пролетіли, наче в імлі.
Ленґдон стояв у туалеті, не бажаючи тікати з місця злочину, якого він не чинив, а Софі розбиралася із сигналізацією на дзеркальному вікні.
– Невелике зусилля, – сказала вона, ігноруючи дзвінок мобільника, – і ви зможете вибратися звідси.
Зусилля? Ленґдон тривожно визирнув з вікна.
Там, на вулиці, зупинилася на червоне світло величезна вісімнадцятиколісна вантажівка.
Ленґдон сподівався, Софі не подумала про те, про що подумав він.
– Софі, то не вихід. Якщо я стрибатиму, то…
– Дайте сюди «жучок».
Приголомшений Ленґдон засунув руку до кишені й копирсався там, поки не намацав маленький металевий диск. Софі взяла його і вмить кинулась до умивальника. Схопила брусок мила і великим пальцем втиснула в нього «жучок». Тільки-но диск увійшов у м’яку поверхню, вона проштовхнула його глибше, щоб він звідти не випав.
Вручивши мило Ленґдону, вона витягла з-під умивальника важку циліндричну урну для сміття. І, перш ніж Ленґдон зміг висловити протест, Софі побігла до вікна, тримаючи урну перед собою, як стінобитну зброю. Спрямувавши днище урни в центр вікна, вона вибила скло.
Сигнали тривоги заверещали на таких децибелах, що аж заболіли вуха.
– Дайте сюди мило! – гукнула Софі, ледь перекрикуючи сирени.
Ленґдон простяг їй мило.
Взявши мило в долоню, вона прицілилась на покривало вісімнадцятиколісної вантажівки, яка спокійно стояла собі внизу. Тільки-но світлофор став зеленим, як Софі глибоко зітхнула і жбурнула мило в ніч за вікном.
Мило полетіло вниз, упало на блакитну вінілову поверхню, яка накривала вантаж у трейлері, і ковзнуло всередину, коли вантажівка рушила з місця.
– Вітаю! – сказала Софі, потягши його до виходу. – Ви щойно втекли з Лувру.
Вибігши з чоловічого туалету, вони сховалися в темряві, коли повз них промчав Фаш.
Розділ 16
– Тут десь метрів за п’ятдесят у задній частині Великої галереї є пожежні сходи, – сказала Софі. – Тепер охорона не ходить по периметру, ми можемо скористатися ними.
Вийшовши з тіні, вони, ховаючись, рушили порожнім коридором Великої галереї. Дорогою Ленґдон мав таке відчуття, ніби він складав у темряві якийсь філігранний пазл.
– Чи не думаєте ви, – прошепотів він, – що це сам Фаш написав послання на підлозі?
Софі навіть не обернулась до нього.
– Це неможливо.
Ленґдон не був настільки певним.
– Він чомусь хоче зробити мене винним. Можливо, моє ім’я на підлозі допомогло б йому?
– А числа Фібоначчі? А P. S.? А весь цей символізм богинь да Вінчі? Це напевне почерк мого діда.
Ленґдон погодився, що Софі має рацію. Всі символи зчіплювалися один з одним дуже вправно – пентаграма, «Вітрувіанська людина», да Вінчі, богині і навіть числа Фібоначчі. Ідеальний символічний ряд.
– А ще він зателефонував мені сьогодні. Мій дідусь сказав, що має щось повідомити мені. Я певна,