Код да Вінчі. Ден Браун
головою:
– Здається, ніби вона щось знає… як діти в школі, які щось приховують.
Дідусь засміявся.
– Це одна з причин, чому вона така знаменита. Люди люблять вгадувати, чому вона усміхається.
– А ти знаєш, чому вона усміхається?
– Може, й знаю, – підморгнув їй дідусь, – колись я розповім тобі про це.
Софі тупнула ніжкою.
– Я тобі казала, я не люблю, щоб були загадки!
– Принцесо, – всміхнувся він, – життя сповнене загадок. Усе відразу знати не можна.
– Я повертаюся, – повідомила Софі, і її голос луною озвався на сходах.
– До «Мони Лізи»? – здригнувся Ленґдон. – Прямо зараз?
Софі усвідомлювала, що ризикує.
– Мене не підозрюють у вбивстві. Тому я не можу втратити цей шанс. Я маю зрозуміти, що дідусь намагався сказати мені.
– А як же посольство США?
Софі почувалася винною, що змусила Ленґдона тікати, а тепер кидає його, але не бачила іншого виходу. Вона вказала йому на металеві двері внизу.
– Виходьте через ці двері та тримайтесь освітлених вказівників, вони виведуть вас до турнікету, через який ви зможете спокійно вийти. – Вона простягла Ленґдону ключі від машини. – Мій червоний «смарт» припарковано на службовій стоянці. Ви знаєте, як доїхати звідси до вашого посольства?
Ленґдон кивнув, дивлячись на ключі у своїй руці.
– Послухайте, – сказала Софі, стишуючи голос, – я думаю, дідусь залишив мені повідомлення через «Мону Лізу», щось на кшталт ключа, про того, хто вбив його. Або чому мені загрожує небезпека. «Або що сталося з моєю родиною». Я маю піти й подивитись.
– Але, якщо він хотів попередити вас про небезпеку, чому він перед смертю просто не написав це на підлозі? Навіщо ця складна гра в слова?
– Дідусь намагався про щось повідомити мене, я не знаю, про що саме, але він напевне не хотів, щоб про це довідався іще хтось. Навіть поліція. Як би дивно це не звучало, я думаю, він хотів, щоб я підійшла до «Мони Лізи» раніше, ніж будь-хто.
– Я піду з вами.
– Ні! Ми не знаємо, як довго у Великій галереї нікого не буде! Ви маєте йти звідси, – вона підбадьорливо всміхнулася йому. – Побачимося в посольстві, містере Ленґдон!
Ленґдон здавався незадоволеним.
– Ми побачимось лише за однієї умови, – твердо відповів він, і Софі приголомшено глянула на нього.
– За якої?
– За тієї, що ви більше не звертатиметесь до мене «містер Ленґдон».
Софі побачила, як на обличчі Ленґдона з’являється усмішка, і сама усміхнулася йому у відповідь.
– Щасти вам, Роберте.
Коли Ленґдон спустився сходами до самого низу, його ніздрі безпомильно вловили запах лляної олії та гіпсового пилу. Перед ним булі освітлені літери SORTIE/EXIT і стрілка, яка вела в довгий коридор.
Майстерна анаграма Соньєра так і стояла перед очима Ленґдона, і він усе думав, що ж Софі знайде в «Мони Лізи» і чи знайде там щось? Здається, вона була переконана, що дід наказував їй ще раз підійти до славетної картини.