Код да Вінчі. Ден Браун
коли вляглася, то знайшла під подушкою картку із загадкою. «Я знаю, що це! Полювання за скарбами!»
Софі нетерпляче почала розгадувати загадку і таки впоралася з нею. Розгадка спрямувала її в інший кінець будинку, де вона знайшла ще одну картку з іще одною загадкою. Вона розгадала і її та побігла по наступну картку. І так вона відчайдушно бігала з одного кінця будинку в інший, від ключа до ключа, поки не знайшла той, який знову спрямував до її кімнати. Софі побігла сходинками вгору, увірвалась у кімнату й завмерла. Посеред кімнати сяяв новенький червоний велосипед зі стрічкою на кермі. Софі заверещала від радості.
– Знаю, ти хотіла ляльку, – дідусь, усміхаючись, стояв у кутку, – але я подумав, що це тобі може сподобатись навіть більше.
– Grand-père, – сказала Софі, обнімаючи його, – спасибі тобі… І ще раз вибач за той ключ.
– Я більше не серджуся на тебе, сонечко. Я не можу довго гніватись на тебе. Дідусі й онуки завжди вибачають одне одному.
Софі знала, що питати не варто, але просто не могла стриматись.
– А від чого той ключ? Я ще ніколи не бачила такого. Він такий гарний.
Дідусь довго мовчав, і Софі бачила, що він не знає, як відповісти. Зрештою, Grand-père ніколи не брехав їй.
– Він відмикає скриньку, – нарешті промовив він, – де я зберігаю свої таємниці.
Софі запопилила губи:
– Ненавиджу таємниці!
– Знаю, але це дуже важливі таємниці. І одного дня ти це зрозумієш так само, як і я.
– Я бачила на ключі літери і квітку.
– Так, це моя улюблена квітка. Це геральдична лілія. У нас такі ростуть у саду. Білі лілеї.
– Я знаю! Це й мої улюблені квіти!
– Тоді ми можемо знайти спільну мову, – дідусь підняв брови, – якщо ти триматимеш у таємниці, що в мене цей ключ, і більше не говоритимеш про нього ні зі мною, ні з будь-ким, тоді одного дня я віддам його тобі.
Софі не могла повірити своїм вухам.
– Віддаси мені?
– Обіцяю. Прийде той час, коли ключ буде твій. Адже на ньому написано твоє ім’я.
Софі нахмурилась.
– Ні. Там написано P. S., а мене не звуть P. S.!
Дідусь стишив голос і озирнувся, ніби переконатися, що ніхто не почує.
– Гаразд, Софі, ти маєш знати, P. S. – це код. Це твої таємні ініціали.
Її очі широко розкрилися.
– У мене є таємні ініціали?
– Звичайно! Онуки завжди мають таємні ініціали, які знають лише дідусі. Ти – Принцеса Софі!
Вона захихотіла:
– Я не принцеса.
Він підморгнув їй:
– Для мене ти принцеса.
Після того дня вони більше ніколи не говорили про ключ. А вона стала його Принцесою Софі.
– Ці ініціали, – повторив Ленґдон, – ви їх бачили раніше?
Софі буквально почула в коридорі музею голос дідуся, його шепіт. «Нікому не розповідай про цей ключ, Софі. І мене більше не питай про нього». То чи може вона зараз не виправдати його довіру? «P. S. Знайти Роберта Ленґдона». Її дідусь хотів, щоб Ленґдон допоміг…
Софі кивнула.
– Так, я одного разу бачила літери P. S. Я тоді була