Париж для самотніх та інші історії (збірник). Джоджо Мойєс
злодії, тому я подумала, що…
– Ти купила мені квиток у Париж! – Він мотнув головою, волосся впало йому на обличчя, прикриваючи одне око. А тоді сказав: – Звісно, крихітко. Чому б ні? Чудово.
Вона не може пригадати, що ще він казав, адже вони одразу впали на ліжко.
Тепер їй доведеться їхати назад в Англію й розповідати Магді, Тріш і Сью, що вони мали рацію. Що Піт – саме той, ким вони його вважали. Що вона цілковита дурепа й викинула гроші на вітер. І проміняла їхню традиційну дівчачу подорож у Брайтон на ніщо.
Вона міцно заплющує очі, щоб не заплакати, а тоді сідає. Дивиться на свою валізу. Думає, де знайти таксі й чи можна обміняти квиток. Бо раптом вона приїде на вокзал, а їй не дозволять сісти в потяг? А що, як попросити адміністраторку зателефонувати в «Євростар»? Але Нелл лякає її крижаний погляд. Вона не знає, що робити. Раптом Париж здається їй величезним незнайомим і непривітним містом, та ще й за сотні кілометрів від дому.
Несподівано її телефон знову вібрує. Вона хапає його, відчуваючи, як нестримно калатає серце. Він усе ж таки приїде! Усе буде добре! Але це повідомлення від Магди.
«Ну що, розважаєшся, розпусна кобило?»
Нелл кліпає очима, і раптом їй нестерпно хочеться опинитися вдома. Їй хочеться зараз бути там, у номері Магди, де на раковині стоїть пластиковий стаканчик дешевої шипучки, а вони борються за місце біля дзеркала, щоб нанести макіяж. До Англії лише година потягом. Зараз вони, мабуть, готуються, викидають на килим речі з валіз, музика грає на повну й дратує сусідів.
Раптом Нелл почувається неймовірно самотньою.
«Усе супер. Розважаюся!»
Вона повільно набирає повідомлення й тисне на кнопку «надіслати», прислухаючись до ледь чутного свисту, який говорить про те, що її послання перетнуло Ла-Манш. А тоді вимикає телефон, бо не хоче більше брехати.
Нелл вивчає розклад «Євростару», дістає із сумки блокнот і записує всі можливі варіанти. Зараз за чверть дев’ята. Навіть якщо вона встигне повернутися на вокзал, наряд чи їй вдасться сісти на потяг, який прибуде в Лондон не надто пізно, щоб вона могла дістатися додому. Тож доведеться залишитися тут на ніч.
У різкому світлі лампи у ванній вона виглядає втомленою й змученою, туш розтеклася по обличчю від сліз. Вона має такий вигляд, як і повинна мати дівчина, яка дісталася до Парижа лише для того, щоб виявитися покинутою своїм хлопцем. Вона кладе руки на раковину, тяжко зітхає й намагається зібрати думки докупи.
Перш за все треба поїсти, трохи поспати, і тоді одразу стане легше. Завтра вона повернеться додому ранковим потягом. Це, звісно, не те, чого вона очікувала, але такий-сякий план, а з планом Нелл завжди почувалася впевненіше.
Вона зачиняє двері номера й спускається вниз. Намагається триматися спокійно й упевнено, як жінка, що звикла бути сама в незнайомому місті.
– Перепрошую, а у вас є меню? Не можу знайти в номері, – звернулася Нелл до адміністраторки.
– Меню? Мадемуазель, ви перебуваєте в гастрономічній столиці світу. У нас тут немає обслуговування в номерах.
– Гаразд,