Серця в Атлантиді. Стівен Кінг
поглянув на годинника, – широкий, еластичний золотий браслет сліпуче виблискував на ранковому сонці – потім поплескав Боббі по щоці. Боббі довелося зробити чимале зусилля, щоб не відсахнутися.
– Ну, пора каравану в дорогу! Полегше з биткою, бійцю. Дякую, що позичив нам свою маму.
Він розвернувся і повів Ліз навколо «мерк’юрі» до передніх дверей. Його рука лежала в неї на спині. Це Боббі припало до душі ще менше, ніж коли цей тип цмокнув її в щоку. Він зиркнув на добре вгодованих дядьків у ділових костюмах, що сиділи позаду (в пам’яті зринуло ім’я іншого: Дін). І якраз вчасно, щоб помітити, як вони підштовхують один одного ліктями. Обоє шкірилися.
«Щось тут не те», – подумав Боббі. Коли містер Бідермен відчинив дверцята і мама, пробурмотівши «дякую», прослизнула на сидіння, трішки підібравши поділ сукні, щоб не пом’явся, Боббі раптом закортіло попросити її не їхати. Род-Айленд – занадто далеко, навіть Бріджпорт був би задалеко. Їй треба залишитися вдома.
Та він не сказав нічого, тільки стояв на тротуарі, доки містер Бідермен зачиняв дверцята й обходив машину до дверей збоку водія. Відчинив їх, зупинився, а потім знову розіграв дебільну, маленьку пантоміму бейсбольної подачі, тільки цього разу ще й по-ідіотськи вертів задом.
«Що за кретин», – подумав Боббі.
– Бійцю, не накой нічого такого, чого б я не накоїв, – сказав Бідермен.
– А як накоїш, назви його на мою честь, – озвався з заднього сидіння Кушмен. Що це означає, Боббі не розібрав, та, мабуть, то був якийсь жарт, бо Дін зареготав, а містер Бідермен махнув рукою, мовляв, «між нами, хлопчиками».
Мама висунулася з вікна.
– Будь чемний, Боббі, – сказала вона. – Я повернуся в четвер близько восьмої. Найпізніше о десятій. Тобі точно так буде нормально?
Ні, зовсім не нормально. Не їдь з ними, мамо, не їдь нікуди з містером Бідерменом і цими двома вишкіреними тупаками позаду. З цими двома імбецилами. Будь ласочка, тільки не їдь.
– Звичайно, – озвався містер Бідермен, – він же боєць, правда?
– Боббі, – покликала мама, не звертаючи уваги на Бідермена, – все в нормі?
– Ага, – відповів він, – я ж боєць.
Містер Бідермен аж завив від навіженого сміху («Бий свиню, горло ріж!» – подумав Боббі) і дав газу.
– Провіденс або капут! – вигукнув він.
«Мерк’юрі» відкотився від тротуару, по діагоналі звернув на протилежний бік Броуд-стрит і рушив у напрямку Ашер-авеню. Боббі стояв на узбіччі й махав, поки «мерк» проїжджав повз будинки Керол і Саллі-Джона. Боббі здавалося, що в серці засіла кістка. Якщо це було якесь передчуття, як коли відчуваєш спинним мозком, Боббі не хотів, щоб це повторювалося в майбутньому.
На його плече лягла рука. Боббі озирнувся й побачив, що поряд у халаті і ляпанцях стоїть Тед, палить цигарку. Волосся, в якого ранкове знайомство зі щіткою було ще попереду, стирчало навколо вух кумедними, сивими жмутиками.
– То це бос? – поцікавився Тед. – Містер… Бідермеєр, правильно?
– Бідермен.
– І як він тобі,