Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі. Василь Базів
близькі до смерті. Як моторошно наче сказано, але це справді нестерпно залишатися наодинці, коли ти уже не в змозі бути самим для себе опікуном в останні свої земні роки.
Мотто електорального рекордсмена із канадських глав держав звучав неймовірно патетично: «Канада – найкраща країна світу!». Але то була не патетика, а констатація, яку засвідчити могли якраз 80-річні і старші сеньйори, що чулися у долонях держави, як у Бога за пазухою. Поки на протилежному березі Атлантики сатанинський промисел будував соціалізм для одного живого на кістках сотні невинно убієнних, друга батьківщина для мільйонів українців стала ідеальним зразком соціалізму, який торжествував у Канаді, нагороджуючи громадян добробутом і вищою мудрістю людського співжиття.
Поки в одному, антигуманному, світі рахували видобуток вугілля та виплавку сталі, як віхи сходження до комунізму та індикатори добробуту, у світі протилежному найістотнішим вимірником усього сущого було саме його величність Життя у його арифметичній кількості. Тривалість життя громадян – ось інтегральний і єдиний соціально-економічний, суспільно-політичний, морально-психологічний показник, якою є країна, бо якщо життя людини не триває, коли нема життя, а є смерть, то на біса ці держави та її вожді?! І в той час, коли у самій Україні – ні комуністичній, ні тим паче посткомуністичній – ніхто й не задумається респектабельність держави вимірювати тривалістю життя на душу населення, Канада, у якій опинилися мільйони втікачів з України, за цією тривалістю екзистенційної субстанції справді вела людство до реального комунізму.
Третя хвиля української еміграції за океан була, здебільшого, політичною. На відміну від двох перших на стику ХІХ – ХХ століть, якими провадив пошук кавалка хліба, післявоєнне пришестя українців у Канаду провадила воля, якої не було вдома. Із повстанської багатомільйонної маси одні заплатили життям у нерівному бою із різного роду окупантами, інші отримали довічну каторгу на рудниках Норильська чи Соловків, треті, піднявши руки із криївок, пішли на компроміс із власною совістю та влилися у густі ряди енкаведешних сексотів, а от четверті, усім смертям на зло, зуміли прорватися в окупаційну зону західних альянтів на впокореній нацистській Німеччині і подолали океанічну Атлантику, яка стала для них прірвою між смертю у гулагівських таборах і життям у північноамериканському ареалі свободи, де їхня фанатична відданість свободі отримала цілковиту політкоректність вільного світу.
Але більшість цих бандерівців усе ж за власним маєстатом перебували у ролі тимчасово виконуючих обов’язки канадця – з дня на день чекали повернення додому. Отак в очікуванні на протилежному березі океану й заскочила їх старість, а відтак, ясна річ, прихисток у пансіонаті для сеньйорів.
У цю райську місцину, яку українська громада вибудувала, власне, для своїх, одиноких, аж до похилого віку поважних громадян, полюбляв навідуватися Григорій. Публічне життя було сповнене по вінця заходами та імпрезами, але лише тут була нагода зосереджено погомоніти