Листи. Юлія Гавриленко
кричала, то було б ще краще, – через сміх вимовив я і повільно сів.
– Ідіот! – мені вмазали гучного запотиличника. – Здається, ти конкретно вгатився головою! От нема чого відразу все на собі тащити!
– Катька, та заспокойся ти, – сказав я. – Нічого не сталося. Ну, трішки забився. Не страшно.
– Не страшно! – повторила вона. – Та йди ти, Сидоренко!
І, рвучко від мене відвернувшись, вона зникла за дверима. А я так і залишився сидіти на погнутій нещасній ялинці, приголомшено дивлячись їй вслід. Треба ж було так упасти! Чому Катька не може посміятися разом зі мною? Все ж, дівчата такі дивні створіння…
Прикрашати кав’ярню я зміг почати аж у кінці робочого дня. Людей було уже мало, надворі починало темніти, і я якраз перестав реготати щоразу, коли згадував своє феєричне падіння. Саме пора взятися за прикрашання.
І ось почалося це дійство. Розпаковано усі коробки, витрушено зміст усіх пакунків, а ялинка – уже розправлена та полагоджена – гордо стоїть біля величезного вікна поряд із входом. Ми з Катькою за барною стійкою розмірковуємо, де що розмістити.
– Ммм… Думаю, ось це піде сюди, – Катя кивнула на новорічний дощик, схожий на ялинкову гілку, вкриту снігом і постукала по стільниці. – І ще додати ось ці гірлянди, кольорові.
– Окей, погоджуюся, – кивнув я. – Тоді ялинку наряджаємо у червоно-золотистий і золотисті гірлянди на вікна.
– О, і Санту з оленями на цю стіну повісимо! – моя напарниця ткнула пальцем в одну з цегляних стін.
– Гаразд, з цим вирішили. Давай за роботу.
Залишивши Катю прикрашати усе дощиком, я взяв стілець і пішов розвішувати гірлянди на вікнах. Трішки скотчу й фантазії зробили своє – стоячи на хиткому стільці, я розглядав свою роботу. Ось зірки з гірлянд, ось ялинка… Одразу повіяло новорічним настроєм.
– Сашо!! – почувся зляканий крик Каті.
Знову вона кричить. Закотивши очі до стелі, я обернувся. Щось хруснуло. Ноги провалились і – бац! – я знову на підлозі. Та цього разу ялинка мене не врятувала. Болем віддавала потилиця, і все навколо почало темніти. Останнє, що я бачив – розмита пляма з довгим чорним волоссям. Здається, до мене підбігла Катя. Я втратив свідомість.
– Теж мені. Ідіот. Стілець він узяв! І не подивився, що він хитається? – почув я бурмотіння побіля себе.
Я розплющив одне око і спробував щось розгледіти. Здається, я лежу на дивані у власному кабінеті. Рука провела шорсткою поверхнею шкіри. Так і є, це мій диван. На кріслі біля мене сиділа Катя і не переставала бурмотіти явно не на мою користь.
– Що, вже оклигав, лихо ти таке? – запитала вона, скуйовдивши мені волосся. Я невдоволено скривився. Катині очі відразу стурбовано округлилися. – Вибач, болить?
– Ні, просто досить псувати мені зачіску! – я підмітив, що голос у мене – немов після сну. – До речі, котра година?
– Прекрасна година, щоб дістати по макітрі за свою халатність! – і я знову отримав запотиличника від свого адміністратора. Треба змінити тут порядки, бо інакше мене уб’ють.
– Ой,