Листи. Юлія Гавриленко
знайомим. Що дивно, бо бачила лише мигцем. Та й не можу тебе знати! Я не з твого міста і переїхала сюди геть нещодавно. Спитаєш, чому тобі пишу? Саме тому, що здався мені знайомим. А ще тому, що конче хотілося комусь написати листа. Знаєш, не смс-ку чи повідомлення в Інтернеті, а справжнього паперового листа. З кожною виведеною буквою, з думками, які не видалиш кнопкою BackSpace. Із душею, яку вкладаєш у текст, в кінці-кінців!
Знаєш, а я ж нікому нічого й не писала. Ось такого, маю на увазі. Напевне, це все через те, що ти ніколи не дізнаєшся, хто я, не подивишся мені в очі, не запитаєш: „Це ти та ненормальна, що писала мені усю цю нісенітницю на якомусь клаптику паперу?“. Так, це забирає значний тягар з моєї душі.
Справа у тому, знайомий незнайомцю (ти ж не проти цього імені, так?), що я сама-самісінька. І мені немає кому „вилити душу“. А знаєш, як хочеться? Деколи сидиш, от як зараз, узимку, із чашкою гарячого шоколаду на підвіконні, дивишся на сніг, а в голові думки, думки, думки… І тобі ні з ким ними поділитися, розумієш? Паршиве відчуття. Нікому б не бажала його відчути. Хоч доброю мене назвати важко.
Та зараз не про це. Тому, бідна твоя голова, тобі доведеться вислухати усю мою історію. Вибач, що вибір впав на тебе. Просто ти декого мені нагадав. Людину, якій я колись відкривала свою душу, не замислюючись ні на секунду. Звісно, життя – річ не справедлива. Він зник. Той хлопець. Не знаю куди, чому… Просто ми більше не бачилися. Та це було так давно, що не варто згадувати.
А у мене з того часу трапилось стільки усього! Коротше, я не можу більше мовчати. Мені потрібно виговоритися! Точніше, виписатися, в цьому випадку. Отже, починаємо.
Я ще дитина. За психологічним віком, принаймні. Але моє дитинство і дитяче ставлення до світу отруїлося, щойно виповнилось 19. Я досі пам’ятаю цей день, наче це було вчора, хоча пройшло вже кілька років. Кілька нестерпних, болючих років. Бо тоді, в тій клятій аварії, втратила найцінніше, що у мене було. Я втратила свого батька.
Пам’ятаю, хоча давно волію забути, як один із тих жахливих дитячих снів, про які боїшся комусь розповісти, бо тоді вони можуть збутися. От тільки мій збувся. І все ще не можу цього забути.
Ми їхали додому. На дворі стояла непроглядна ніч, сипав сніг, от як зараз, і дорогу вкрила кірка льоду. Ти ж знаєш, як працюють наші комунальні послуги: зима для них – завжди несподіванка! Отже, пісок не закупили, їздити в ту ніч було вкрай небезпечно. Але тоді я про це не думала. Була надто зайнята, набундючено сидячи поряд з батьком і палко сперечаючись.
– Чому мені не можна залишитися? – злилась я. – Мені уже не п’ять років!
– Тому, що я хвилююся. І мені не подобається твоя компанія.
Тепер мені й самій не подобається тодішня компанія. Алкоголь, голосна музика, сигарети – усе це помилки мого минулого. Не даремно тато непокоївся. Та тоді мене це мало хвилювало. Я була надто дурною і впертою, а ще на тій вечірці залишився хлопець, який мені дуже подобався. А батько взяв і забрав мене звідти, ще й зганьбивши! Де це бачено, щоб у дев’ятнадцять тебе забирали з вечірок? Зрозуміло, настрій у мене