Листи. Юлія Гавриленко
що може статися.
– Не правда! Думаю, – мені довелося пришвидшити крок, аби наздогнати подругу. – Думаю, – ще раз повторив я, – просто нічого страшного не сталося. Не розумію, чого злитись…
– А коли я маю злитися? – Катя кинула на мене косий погляд, не збавляючи темпу. – Коли тебе у морг повезуть? Саш, так не можна…
– Ой, Кать, не вчи мене, гаразд? – у грудях росло роздратування. – Який морг? Від того, що зі стільця впав? Не сміши. Давай узагалі змінимо тему.
– Як скажеш, – і до мене дійшло, якої фатальної помилки я щойно припустився. – Може, тобі варто знайти собі дівчину, нарешті?
– Боже, за що? – кинув я кудись у небо. Катя уважно розглядала моє лице. – Мені зараз не до дівчини. Та й сама знаєш, я їм не дуже подобаюсь.
– Брехня, ти просто шукаєш відмазки, – Катька роздратовано склала руки на грудях. – Саша, тобі двадцять три роки, ти відомий, ну більш-менш, письменник і дуже навіть симпатичний хлопець. Ти що, боїшся з кимось знайомитися?
– Чого це я боюсь? Нічого я і не боюсь, – на вулиці сипав лапатий сніг; сумнівів не було: я зараз увесь білий. Струснув головою, зганяючи сніжинки, замислився. – Знаєш, а може і боюсь. Тільки не знайомитись, а того, чи мене приймуть таким, який є.
– Занудним ботаніком, який пише книжки? – дражливо перепитала Катя. – Чи класним хлопцем, який читає класні книжки, веселий, щирий і розбирається практично в усьому на світі?
– Та вже і не знаю, – я засміявся. Моя подруга теж посміхнулася.
– А я знаю! Ти класний! Просто деколи це потрібно, ну знаєш, показувати.
Вітер тріпав чорняве волосся, закриваючи від мене її обличчя, але можу посперечатися на що завгодно – вона закотила очі. Розумниця знайшлася.
Ми зупинилися. Новенька чотириповерхівка височіла над вуличкою, закриваючи собою частину неба. Її побудували геть нещодавно, десь два роки тому. Квартири розкупили ще до початку будівництва і батьки не могли залишитись осторонь. Тому тепер у мене власна трикімнатна квартира на першому поверсі. З невеликою кухнею, ванною і туалетом.
– Ага, може, колись, – відмахнувся я. Катя нарешті зупинилася й повернулась до мене. Руки вона так і не розплела.
– Не можливо і не колись, – пригрозила вона мені пальцем. – Дивись мені, Сидоренко! Даю тобі місяць аби з кимось познайомитися. Інакше візьму справу у свої руки.
– Давай без цього, окей?
Катька лише показала мені язика. Ясно, не відчепиться. Посміхнувшись, подруга міцно обійняла мене, поцілувала у щоку.
– Сашка, все в тебе буде гаразд. Пака!
Вона помахала мені і рушила вулицею. Катя жила неподалік, трішки далі від мого будинку. Через снігопад її силует швидко зник з виду, відгороджений білосніжною стіною. Я зітхнув і зайшов у під’їзд.
Тут тьмяно, хоч і сухо. Ще й якийсь дивний неприємний запах додався до застояного повітря, остаточно перехоплюючи подих. Довелося прикрити обличчя коміром куртки. Дякувати богу, я на першому поверсі і йти мені не далеко.
Попри стіну розташувалися поштові скриньки.