Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга. Игорь Тихоненко
нахиляється над глеком, заглядає в нього, а з судини вискакує чорного кольору змія і жалить її в око. Гострий пекучий біль пронизує Марилі голову, а потім все тіло. Вона падає на підлогу і вмирає в нестерпних муках. Спогади зникли раптово, як і з'явилися. Жінка зупинилася. Поторкала обличчя руками. Очі були цілі. Шкіра на обличчі гладка. Болю не було.
«Як же так? – подумала Мариля.– Я ж пам'ятаю, що лежала на підлозі. Око мій витік, а шкіра була покрита виразками і струпами. Я точно бачила все це з боку. А як я могла бачити себе з боку? Ах, так! Я ж померла. Мене поховали. Жах, як я тоді непривабливо виглядала в труні, добре, що кришка була закрита. Так, я не зрозуміла. А як же я можу мертва ходити і думати? Все, пригадала! Я ж відьма! Цікаво, куди веде цей тунель?»
Мариля рушила далі. Попереду з'явилося червоне світло. Тунель почав збільшуватися в розмірах. Жінка вийшла на відкритий простір. Земля була чорна. Так, власне, це була і не земля, а щільна речовина, схожа на застиглу смолу. Небо було червоного кольору й нависало над рівниною. Далеко на горизонті виднілися темно-сірі гори. Побачене вразило Марилю: довгі черги людей заповнювали все навколо. У кожному з таких живих ланцюжків проводилося покарання чергового грішника. Після закінчення, особа, яка пройшла катування ставала в кінець цієї черги, покірно чекаючи, коли вона знову опиниться на її початку, щоб знову повторити ті ж самі муки. В повітрі пахло сірою. До Марилі підійшла людина в чорній рясі з капюшоном на голові. Обличчя його жінка не розгледіла. Він жестом велів відьмі слідувати за ним. Вони довго йшли поміж нескінченних черг. Звідусіль доносилися стогони, крики, плач і прокляття.
Мариля з провідником підійшла до великого чорного каменя. На ньому стояло крісло значних розмірів, в якому сиділа людина в такому ж одязі, що і її супутник.
– Ти не виконала мій наказ, – заговорив незнайомець. – Я, спочатку, хотів покарати тебе, але потім передумав.
Голос що говорив, здався жінці дуже знайомим.
– Я дам тобі інше завдання, – продовжував той, що сидів в кріслі. – Якщо ти його виконаєш – я пробачу тебе, а може і нагороджу.
– Даруйте, але мені дуже знайомий Ваш голос. Я Вас знаю? – запитала відьма.
– Ще б. Я той, кому ти присягнулася служити вічно. Шрам на твоїй долоні – тому підтвердження.
– Так ти – сатана! Але можу посперечатися, що твій голос дуже нагадує голос князя Острожського, – сперечалася з дияволом відьма, яка зовсім осміліла.
Той, що був у кріслі, зняв капюшон, і Мариля пізнала в ньому ясновельможного. Від здивування жінка навіть сіла і закрила обличчя руками. Потім глянула на сатану і сказала:
– Я завжди думала, що Ви і є князь тьми.
– Що ти могла знати? Ні у мене, ні навіть у самого Бога немає свого вигляду і тіла. Ми являємося до людей у тому вигляді, в якому вони нас собі уявляють. Ти думала, що якщо є диявол, то він повинен виглядати, як Острожський. Ось я і з'явився перед тобою в його вигляді. Острожський тут не причому. У мене тисячі облич. Я давно в спорі з Богом, що сильніше