Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга. Игорь Тихоненко
запитав він Яворного.
– Так, ось, кішка вдома мене не визнала, накинулася і подряпала, – відповів сотник і зло посміхнувся.
У Ігната по спині пробігло тремтіння, і тут же промайнула думка: «Невже відьма з того світа повернулася? Не може бути. Я ж сам бачив її похорони. В цей час Яворний піднявся і сказав:
– Давайте згадаємо славного полковника Кульбаса. Вже, він то, напевно, вже в Царстві Небесному! – потім підняв кубок з медом і випив його до дна.
Гості за столом розмовляли між собою, вимовляли поминальні тости за загиблого Кульбаса, за славну Україну. Раптом, Інга обернулася до Голованя і сказала:
– Пан полковник, я чула, як мій чоловік, – вона затнулася і виправилася, – коли був живий, говорив, що Ви добре співаєте. Заспівайте нам про козацьку славу. Григорій дуже любив українські пісні.
Інга відмітила, що вона вперше назвала Кульбаса по імені. Всі замовкли і дивилися на Голованя. Він узяв домру, що йому принесли, провів по струнах пальцями і заспівав:
Ой, стоїть у полі червона калина,
А в козака на серці красуня – дівчина.
Врода її тішить й душу зігріває,
Як місяць на небі білим сріблом сяє.
Та, вона для нього холод тільки має,
Бо зовсім не любить, ще й не помічає.
З Батьком – отаманом він піде до бою,
У степу широкім складе головою.
Красуня – дівчина хлопця не згадає,
Тільки рідна ненька його й пам’ятає
Ігнат закінчив співати. Всі мовчали. Він поглянув на Інгу і відмітив знайомий блиск в її очах.
– Спасибі, пан полковник, – сказала господиня, – хороша пісня. Тільки жаль козака, якому так не повезло в коханні. Сподіваюся, що з Вами такого не трапиться.
Ніхто, окрім Голованя не зрозумів натяку Інги. Гості знову зайнялися трапезою і своїми розмовами. Ігнат нахилився до вдови і тихо сказав:
– Вийди на вулицю. Треба поговорити.
У дворі, перед садибою, стало тихіше. Люди розходилися по своїх будинках, тому що вони вже були в поважному віці. Хто – по молодше пішов разом з військом на війну. Козаки, які ще сиділи за столом, вже знаходилися в тому градусі, коли чуєш тільки себе, а свого співбесідника бачиш в тумані. Проте, це не заважало їм вести бурхливі розмови.
– А я тобі говорю, що в тому бою Голопупенко по дурному загинув! – наполягав Петро Коцюба, який неабияк навантажився горілкою.
– Так, ні. Це біс втрутився і погубив козака, – не погоджувався з ним, старий, що сидів напроти його.
– А що біс? Я, наприклад, нічого, ні самого диявола не боюся. Потрібно тільки перехреститися і наплювати в їх погані пики. І нічого вони мені не зроблять, – продовжував Коцюба.
– А вони що, хочуть щось зробити? – здивувався його співбесідник.
По всьому було видно, що «мудра» бесіда двох старих козаків заходить в безвихідь. Решта, що