Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга. Игорь Тихоненко
зовнішнього вигляду сотника Яворного. Ну, Бог з ним, з сотником. Ми все одно сьогодні виїдемо. Але у мене є погане передчуття. Як би що не вийшло?
– І що ж мені робити?
– Поки нічого не роби. Але, якщо щось трапиться, звернися за допомогою до Петра Коцюбі. Знаєш такого?
– Знаю. Ви із Степаном у нього жили.
– Ось-ось. Він людина в таких справах досвідчена. Це він мені тоді дорогу до знахаря вказав. І про упиря він повідав. Я його попросив, він тобі допоможе. Так, ще чого що. Візьми ось це і носи, не знімаючи. Хіба тільки в лазні.
Ігнат кинув на дівчину грайливий погляд і протягнув їй золотий ланцюг з медальйоном.
– Це не простій амулет. Він колись належав самому Чингізхану. Мені про це один полонений татарин сказав. Я цей амулет в поєдинку добув у басурманського батиря. Татари відібрати його у мене хотіли. Великими силами навалилися. Думав, що кінець вже прийшов. Тут Кульбас мені на виручку і прийшов. Сам загинув, а мене врятував. Так, що я життям йому зобов'язаний. Говорять, що тому, хто володіє цим медальйоном, дух Чингізхана допомагає і захищає його.
– Як же ти міг перемогти того батиря, якщо йому дух допомагав? – запитала недовірливо Інга
«Ну, слава богу. Схоже, вона оживає, стає колишньою. Принаймні, жіноча цікавість до неї вже повернулася», – подумав Головань і відповів:
– А мене сорочка твоя захистила. Татарська шабля від неї відскочила, як від кольчуги. Ось, і виходить, що я живий завдяки тобі і полковникові Кульбасу.
Дівчина підійшла до Ігната, притиснулася до нього всім тілом і поклала голову на груди. Ігнат погладив її волосся і сказав:
– Ну, все. Пора розлучатися, а то ще побачить хто, розмов не оберешся.
– Між іншим, я вже не дружина, а вдова. Які тепер можуть бути розмови?
Інга наділа ланцюжок з медальйоном. Великий красивий рубін виблискував на сонці. Усмішка, яка з'явилася, на губах дівчини, говорила про величезне задоволення від отриманого подарунка.
7. Батьківщина
Головань разом з Яворним поверталися на Січ. На кримському тракті, по якому вони їхали, було жваво. Люди з близь лежачих сіл, вочевидь, дізналися, що Запоріжці отримали перемогу над татарами, і вже не боялися покидати свої хутори. Двічі козакам зустрілися чумаки, що їхали обозами до Криму по сіль. Мирне життя налагоджувалося.
– А, як ти думаєш, Микола, якого звання був той молодий запоріжець, що тільки що проїхав мимо нас зі своїм товаришем? – запитав селянин, що їхав на возу, у свого попутника в солом'яному капелюсі, з такими широкими полями, що нею можна було накрити половину брички.
– То, важлива персона. Бачив у нього за поясом полковницький пернач? Ясна річ – отаман, – відповів господар широкополого капелюха.
Ігнат з Яворним доїхали до розвилки дорогі і зупинилися. Сотник, їдьте прямо на Січ, а я заїду до батьків побачитися. Вони тут недалеко живуть. Головань повернув коня, і лише хмара пилу указувала на те, що тут недавно проїхав вершник.
Під'їжджаючи