Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга. Игорь Тихоненко
в хату, сідай, відпочивай з дороги. А я батьку побіжу сказати про радість. Він на річці рибу ловить. Може, ти їсти хочеш? Я зараз, миттю зберу.
– Мамо, не турбуйтеся. Я сам піду батько знайду.
– Добре, синок. А я угощання приготую, та гостей покличу. Якби знала, що ти приїдеш, все заздалегідь наготувала б. Ой, Боже, з чого починати? – метушилася Марія Іванівна, так звали матір полковника Голованя.
Ігнат пройшов через двір, перетнув город і вийшов на берег річки, порослої очеретом. У самої води починалися дерев'яні містки, що шли углиб затоки. Ігнат пригадав, як він ще хлопчиськом, ходив по цих дошках з отцем на рибалку. Тут нічого не змінилося. Тільки, наступаючи на міст, він відмітив, що деревинки дуже прогинаються під його вагою.
«А раніше такого не було, – подумав Головань, – мабуть важче я став»
Наближався вечір. Сонце, натрудившись за день, вже збиралося бухнутися за горизонт в повітряний океан, щоб небагато освіжитися від своєї ж жари і відпочити до ранку. Очерет, передчуваючи нічну прохолоду, під річковим вітром зашумів веселіше. Нахабні жаби повилізали на берег, і своїм квакаючим хором намагалися довести решті всіх мешканців річки, що тут – найголовніші вони!
Полковник хотів непомітно підійти до батька, але той, вочевидь, звернув увагу на дошки містка, що коливалися, піднявся і озирнувся. Ігнат тим часом зробив крок на поміст. Чоловіки опинилися лицем до лиця. Степан Мойсейович подивився на сина і усміхнувся. Він узяв його за плечі і сказав:
– Е, яким ти став. Справжній козак.
Отець з сином обнялися.
– Мати вже бачив? – поцікавився Степан Мойсейович. – Ось радощі то у неї буде.
– Бачив. Вона вже побігла по сусідах розповідати.
– Ну, то підемо до хати, синку.
– А як же риба?
– Так, Бог з нею. Куди вона з річки подінеться? Почекає. Не щодня у мене така радість.
Козаки підійшли до будинку. У дворі вже зібралися сусіди. Жінки метушилися, допомагаючи матері Голованя накривати на стіл. Чоловіки стояли, серйозно розмовляючи між собою. Побачивши, що йдуть Ігнат з отцем, від тих, що розмовляли відокремився один козак і пішов назустріч Голованю. Розставивши в сторони руки, він весело промовив:
– Здорово, племінник. Давно ти не заїжджав в наші краї. Так, у тебе, схоже, полковницький пернач за поясом. Так, ти, Ви, ніяк, вже полковник? – зам'явся дядько Ігната Олег Дубовой
– Ну, що ти викаєш? Полковник я, полковник, – сказав, посміхаючись Головань, і обійняв родича.
– Підемо в хату, козаки, – запросив гостей батько Ігната, і всі почали заходити в будинок.
У великій кімнаті вже були накриті столи, які стояли уздовж стенів. Все розсілися. Встав Степан Мойсейович і сказав:
– Вип'ємо за мого сина. Спасибі йому, що нас з матір’ю не забуває. Ось, приїхав відвідати.
Козаки випили по повній чарці, а жінки тільки пригубили. Поряд з Ігнатом сиділа мати, притулившись до нього. Здавалося, її не цікавить,