Давид і Голіаф: Аутсайдери, невдахи і мистецтво перемагати гігантів. Малколм Гладуелл
які зображували сцени з французької історії або міфології, з кіньми, арміями або вродливими жінками і з такими назвами, як «Від’їзд солдата», «Молода жінка плаче, читаючи лист» або «Забута невинність».
Імпресіоністи мали зовсім інші уявлення про мистецтво. Вони зображали повсякденне життя. Їхні мазки були помітними, а їхні постаті – невиразними. Журі Салону й відвідувачі Палацу вважали їхні твори за аматорські й навіть такі, що здатні шокувати. 1865 року Салон несподівано прийняв картину Мане під назвою «Олімпія», на якій було зображено повію, і вона сколихнула Париж. Біля полотна довелося виставити охорону, щоб глядачі не підходили надто близько. «Переважала атмосфера істерії, ба навіть страху, – пише історик Росс Кінг. – Деякі глядачі були вражені «епідемією божевільного сміху», а інші, переважно жінки, із жахом відверталися від картини». У 1868 році Ренуарові, Базілю та Моне вдалося представити свої картини в Салоні. Але щойно минула половина шеститижневої виставки, їхні твори перенесли з головної зали на «звалище» – так називалася маленька, темна кімната в задній частині будівлі, де зберігали забраковані картини. Це було не набагато краще, ніж дістати відмову.
Салон був найважливішою художньою виставкою у світі. З цим погоджувалися всі відвідувачі «Кафе Ґербуа». Одначе для того, щоб потрапити до Салону, слід було заплатити певну ціну – створювати мистецтво, яке імпресіоністи вважали беззмістовним. При цьому вони ризикували загубитися серед творів інших художників. Чи було воно того варте? Щовечора імпресіоністи сперечалися про те, що їм робити: і далі стукати у двері Салону чи заявити про себе самостійно й улаштувати виставку для самих себе. Ким вони хотіли бути – маленькою рибкою у великому ставку Салону чи великою рибою в маленькому ставочку, який вони самі собі виберуть?
Зрештою імпресіоністи зробили правильний вибір, і це одна з причин, через яку їхні картини висять у всіх великих художніх музеях світу. Але така сама дилема раз у раз виникає в нашому житті, і ми часто ухвалюємо менш зважені рішення. Обернена U-подібна крива нагадує нам, що в певній точці гроші й ресурси перестають покращувати наше життя і починають його погіршувати. Історія про імпресіоністів указує на ще одну, паралельну, проблему. Ми прагнемо найкращого, і для нас дуже важливо потрапити в провідні інституції. Але ми рідко замислюємось – як це зробили імпресіоністи – про те, наскільки ці найпрестижніші інституції відповідають нашим інтересам. Подібних прикладів багато, але одним із найбільш промовистих є вибір університету.
Керолайн Сакс[27] виросла на самісінькій околиці Вашингтона, округ Колумбія, у столичній агломерації. У старших класах вона навчалась у державних школах. Її мати – бухгалтер, а батько працює в технологічній компанії. В дитинстві дівчинка співала в церковному хорі, полюбляла писати й малювати. Але найдужче вона захоплювалась наукою.
– Я часто
Я змінив ім’я та особисті дані. (