Давид і Голіаф: Аутсайдери, невдахи і мистецтво перемагати гігантів. Малколм Гладуелл
що пресинг навчає дванадцятирічних дівчат значно цінніших речей – того, що зусилля можуть брати гору над уміннями й що звичний стан справ не слід сприймати як належне. Проте тренери, чиї команди програвали Редвуд-Сіті з великим відривом, не хотіли дивитися на це так по-філософськи.
– Один чоловік волів зчинити бійку зі мною на паркінгу, – каже Ранадіве. – Він був великим. Очевидно, й сам грав у футбол і баскетбол, а тут побачив цього худого іноземця, який переміг його в його ж таки грі. Він хотів мене відлупцювати.
Роджер Крейґ каже, що іноді його дивувало побачене.
– Інші тренери кричали на своїх дівчат, принижували їх, сварили. Вони казали арбітрові: «Це фол! Фол!» Але ми не фолили. Ми просто агресивно грали в захисті.
– Якось ми змагалися з командою з Іст-Сан-Хосе, – розповідає Ранадіве, – Вони грали вже не перший рік. Це були дівчата, які народилися з баскетбольним м’ячем у руках. Ми їх буквально виносили. Рахунок був двадцять-нуль чи десь так. Ми не давали їм навіть увести м’яч у гру, і тренер так розлютився, що взяв до рук крісло й кинув його. Він почав горлати на своїх баскетболісток і, звичайно ж, чим більше ти кричиш на дівчаток у такому віці, тим дужче вони хвилюються, – Ранадіве похитав головою. Ніколи, ніколи не слід підносити голос. – Нарешті арбітр виштовхав його з будівлі. Я злякався. Гадаю, він не міг дивитись на те, як ці біляві дівчата, котрі, вочевидь, грали гірше, перемагали їх усуху.
В основі всіх якостей, притаманних ідеальному баскетболісту, лежить уміння й бездоганне виконання. Коли в грі зусилля перемагають над уміннями, вона змінюється до невпізнаваності: приголомшливе поєднання відбитих кидків, махів руками й ногами, паніки з боку вправних гравців і викидання м’яча за бокову лінію. Треба бути сторонньою людиною – іноземцем, який недавно почав грати в цю гру, або худорлявим хлопцем із Нью-Йорка, останнім на лаві запасних, – щоб наважитися так грати.
Т. Е. Лоуренс досяг тріумфу, тому що він був зовсім не схожим на типового офіцера британської армії. Він не закінчив із відзнакою провідну військову академію Англії. Він був археологом за освітою, писав мрійливу прозу. Він ішов на зустріч зі своїм військовим керівництвом у сандалях і в бедуїнському одязі. Для нього арабська мова була як рідна, і він їздив на верблюді так, наче йому випадало це робити все життя. Йому було байдуже, що військові думають про його «ненавчену ватагу», бо від їхньої думки мало залежало. А ще є Давид. Напевно, він знав, що поєдинки з філістимцями мають відбуватись за певними правилами, зі схрещеними мечами. Але він був пастухом – у стародавні часи ця професія вважалась однією з найскромніших. Його не цікавили тонкощі військового ритуалу.
Ми багато думаємо про те, як престиж, ресурси й належність до елітних інституцій покращують наше становище. Проте рідко замислюємося, як ці матеріальні переваги обмежують наші можливості. Поки батьки суперників і їхні тренери сипали образами, Вівек Ранадіве тримався