Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
обережніше ходити по цьому світу.
– Я намагаюся, повірте. Це доля весь час підставляє мені ногу.
Арраес простягнув йому сумку. Фермін зазирнув досередини. Там був сухий одяг, схоже, розмірів на шість завеликий, і трохи грошей.
– Чому ви це робите, капітане? Я лише «заєць», який вплутав вас у халепу…
– Бо мені так заманулося, – відказав Арраес, і Бермехо кивнув, погоджуючись.
– Не знаю навіть, як вам віддячити…
– Мені досить, якщо більше ніколи не будеш плавати «зайцем» на моєму кораблі. А тепер передягнися в сухе.
Арраес і Бермехо спостерігали, як Фермін позбувся своїх промоклих лахів, а потім допомогли йому вбратися в нову одежу, старий морський однострій. Перш ніж покинути назавжди свій обшарпаний піджак, Фермін понишпорив у кишенях і дістав листа, якого зберігав уже кілька тижнів. Морська вода стерла чорнило, а конверт перетворився на кавалок мокрого паперу, що розлазився в руках. Фермін заплющив очі й розридався. Арраес і Бермехо ніяково перезирнулися. Капітан поклав руку Фермінові на плече.
– Не плач, чоловіче, найгірше вже позаду…
Фермін захитав головою.
– Не в тому… не в тому річ.
Він одягнувся, неначе у сповільненому темпі, і заховав те, що лишилося від листа, до кишені своєї нової куртки. Помітивши заклопотані погляди своїх доброчинців, Фермін витер сльози й усміхнувся.
– Даруйте мені.
– Ти сама шкіра та кості, – зауважив Бермехо.
– Це лише тимчасовий наслідок усіх цих прикростей, – відказав Фермін, намагаючись говорити веселим і сповненим оптимізму тоном. – Але тепер, коли мої негаразди потроху зникають, я передбачаю майбутнє зі щедрими трапезами й споглядальним життям, протягом якого я буду нагулювати сальце, почитуючи найвиборнішу поезію Золотої доби [13]. За два дні я розгодуюся на кров’янці й бісквітному печиві, наче кнур. Не дивіться, що я такий худий: коли випадає нагода, я набираю вагу швидше, ніж примадонна.
– Як скажеш, – відповів Арраес. – Тобі є куди йти?
Фермін у своєму новому мундирі капітана без корабля, із повним шлунком, у якому нуртувало гаряче вино, енергійно закивав.
– Тебе чекає жінка? – запитав моряк.
Фермін сумовито всміхнувся.
– Чекає, та не мене, – відказав він.
– Он як. Це їй адресовано того листа?
Фермін кивнув.
– І заради цього ти ризикнув своїм життям і вирушив у подорож до Барселони? Щоб доставити їй цього листа?
Той лише стенув плечима.
– Вона цього варта. До того ж я пообіцяв своєму доброму другові.
– Він помер?
Фермін опустив очі.
– Є новини, яких краще не повідомляти, – зауважив Арраес.
– Коли вже дав слово, то мушу його дотримати.
– Як давно вона його не бачила?
– Трохи більше ніж рік.
Якусь хвилю капітан мовчки дивився на нього, а потім сказав:
– Для наших часів рік – це багато. Люди сьогодні
Золота доба Іспанії (