Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
Перед вікном, спиною до Ферміна, на стільці сиділа стара жінка. Фермін зупинився. Лише тоді він упізнав її.
– Доньє Леонор…
Жінці, яка здавалася старою, мусило бути не більше ніж сорок п’ять років. Вона мала передчасно змарніле від горя обличчя й осклілі очі, змучені ненавистю й сльозами, виплаканими на самоті. Леонор мовчки дивилася на Ферміна. Він узяв стілець і сів коло неї. Потім узяв жінку за руку й кволо всміхнувся.
– Їй слід було вийти за тебе, – прошепотіла вона. – Ти негарний, але принаймні маєш голову на в’язах.
– Де Люсія, доньє Леонор?
Жінка відвела погляд.
– Її забрали. Майже два місяці тому.
– Куди?
Леонор не відповіла.
– Хто її забрав?
– Той чоловік…
– Фумеро?
– Вони навіть не питали за Ернесто. Вони прийшли по неї.
Фермін обійняв її, але жінка не поворухнулася.
– Я знайду її, доньє Леонор. Я знайду її і приведу додому.
Жінка похитала головою.
– Він мертвий, адже так? Мій син?
Фермін довго не відповідав.
– Я не знаю, доньє Леонор.
Вона подивилася на нього з ненавистю й дала ляпаса.
– Забирайся геть.
– Доньє Леонор…
– Геть, – застогнала вона.
Фермін підвівся й відступив на кілька кроків. Маленька Алісія дивилася на нього з коридору. Він усміхнувся, і дівчинка поволі підійшла до нього, взяла за руку й міцно стиснула. Тоді він опустився навколішки перед нею. Фермін збирався сказати, що він друг її мами, чи ще щось таке, що кажуть у подібних випадках, будь-що, аби тільки стерти з обличчя Алісії цей відчужений вираз, який туманив їй погляд, але саме тої миті, поки Леонор здушено плакала в долоні, почувся далекий гул, що по краплині наповнював небо. Звівши погляд на вікно, Фермін побачив, як задрижали шибки.
12
Фермін підійшов до вікна, відслонив тюлеву фіранку і глянув угору, на смужку неба, затиснутого між дахами будинків, що нависали над вузьким провулком. Гул тепер звучав голосніше й набагато ближче. Спершу Фермін подумав, що це шторм іде від моря, і уявив, як чорні хмари наповзають на пристань, дорогою вириваючи вітрила й ламаючи щогли. Але ще ніколи йому не доводилося бачити шторм, у відлунні якого звучали б вогонь і залізо. Туман розірвався на клапті, і коли проясніло, Фермін їх побачив. Вони виринали з мороку, наче величезні сталеві комахи, що летіли строєм. Він проковтнув клубок, що підступив до горла, і обернувся до Леонор і Алісії; дівчинка тремтіла, досі тримаючи в руках книжку.
– Мабуть, нам краще вийти надвір, – пробурмотів Фермін.
Леонор похитала головою.
– Вони пролетять мимо, – ледь чутно відказала вона. – Так само, як і вчора вночі.
Фермін знову взявся спостерігати за небом і помітив, що шість чи сімь літаків відокремилися від основної групи. Він відчинив вікно й висунув голову: йому здалося, що гуркіт двигунів прямує до Ла-Рамбли. А тоді почувся різкий свист, немов гігантський дриль просвердлював небо. Алісія затулила вуха руками й кинулася